Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 44

— Чи ж добре я сказав? — звернувся він до Моріца.

— Я тут неважливий, ми не через мене прийшли.

— Ну, бачиш, я от думаю, що ви саме через тебе прийшли, а не через ту циганку. Ліпше я вам обом розповім дещо, а ви вже собі розумійте, як кожному заманеться. Ще до того, як ти народився (та й твій друг, мабуть, теж), жив у Сараєві такий собі Ібрагім-беґ Кустура. Учений чоловік, гафіз, люди кажуть, ще й евлія — святий. Я не знаю, чи насправді він був евлія, — ні про кого не наважуся судити, бо як це я, дрібний Божий хробак, мірятиму чиюсь святість. Але людям можна навіть таке — не відправить же Аллаг увесь народ у пекло, хоч би вони й помилялися, то нехай залишається все по-людському. Ібрагіма-беґа зустрічали як святого. За османських часів він не надто переймався своєю славою і не пишався, боронь Боже. Був скромний, якраз настільки, як то розумна людина, коли бачить: усі й так її шанують, тож нема чого надиматися. Завжди зі спокійним обличчям, ясним поглядом, а рухи такі, наче постійно боїться перекинути горщик із братками. Такий, кажу, був наш Ібрагім-беґ Кустура, поки султан над цим краєм панував.

Та коли шваби увійшли в місто, він різко змінився. Раніше йому місця на вулиці було треба рівно стільки, щоб плечі пройшли, а тепер наче якийсь ширший став. Походжав, як ґазія, все хотів, щоб жандарми його сахалися. І вони таки сахалися, правді бути. А людям це подобалося. Як же не сподобається, коли настала влада невірних, у місті будують церкви, і кожна пнеться, щоб мати дзвіницю, вищу за Беґову мечеть. Ото вже ми осоромилися, хоч завжди здавалося, що це інші ганьблять нас. І тільки він єдиний зробився ширшим і ходить собі.

Ходив отак Ібрагім-беґ Кустура, погляд у нього став якийсь гострий, весь він здавався мені як ті старигані, коли до них прийде друга молодість, але за деякий час і шваби почали зауважувати, як ходить гафіз. І можу тобі сказати: їм це не сподобалося.

За турецьких часів Ібрагім-беґ, наскільки мені відомо, не робив записів. Хто б до нього не звертався, він радив регулярно молитися і зазирнути до себе в серце, і якщо в серці чисто — Милостивий Аллаг допоможе, щоб життя прохача покращилося. Та щойно прийшла Австрія, він тих записів понаробляв кому треба було і кому не треба. Мене й не здивувало б, якби він їх сам собі складав. Я було думаю: недобре так, мій Ібрагіме, скуштуєш ти біди, як ніхто досі, але що ж я, маленький ходжа, казатиму самому Кустурі. Мовчу-мовчу, та своє знаю. Муйо Фазлінович звеселяє народ і розповідає, що все добре, ніколи досі краще не було, Ібрагім-беґ Кустура напускає їм туману в очі й готує заколот, а Заїм дивиться на них і нетямиться з подиву. Та все ж так, щоб ніхто мене не бачив.

І як пішов поголос про Кустурині записи — а коли хтось таким забагато займається, його одразу проголошують чудотворцем, — так і серед хрещених пішла гуляти чутка, що є в місті один ходжа великої сили. Почула про те і така собі Катаріна, донька австрійського офіцера, уродженка Вараждина, що якраз переживала великі страждання. Закохалася у Йозо Стєпановича, міського ґуланфера, сина багатого варешського коваля, якого тато відпустив тинятися Сараєвом без діла і колобродити на офіцерських балах. Як він, що війська й близько не нюхав та й навряд чи німецьку знав, міг опинитися на офіцерському балу? Ет, про це годилося б спитати фельдфебелів, генералів та адміралів нашого доброго імператора Франьо, а з ними й тих, які донині думають, буцім не було кращої держави за Австрію і що в їхньому війську панував лад. Звісно, панував, як же без нього, такий самий, як на православному весіллі!