Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 38

Отже, по порядку. Карлос Ґардель на той момент уже записав близько тисячі композицій, з’являвся у музичних постановках і кінофільмах, спочатку на батьківщині, а потім і в Сполучених Штатах Америки. Більшість його пісень мали в основі танґо, що зумовлювало дивовижне переплетення фатальних елементів у ритмі, мелодії й тексті. Про що б не співав — Ґардель завжди віщував трагічний кінець. По суті, кожне його танґо готувало до того останнього удару, від якого зупинялося дихання, навіть у слухачів, що вже казати про танцюристів, яких з останнім тактом охоплювало короткочасне, але абсолютно чітке передчуття смерті. Ґардель вірив, що одного прекрасного дня буде створено таке танґо, останній такт якого означатиме й останній удар людського серця.

Однак за кілька місяців до поїздки в Сараєво, точніше — на День мертвих, Ґардель, п’яний від слави й пихи, простягнув свою долоню одній циганці в Буенос-Айресі. Раніше завжди відмовлявся: боявся будь-яких віщувань, сахався ворожок і провісників доль, яких було повно на кожному кроці, бо ж злидота мусила з чогось жити. Але того дня він повірив, що нічого поганого з ним не може статися і що на його долоні записано, буцім він господар власної долі. Якщо це не так, хіба промовляло би танґо його голосом?

Циганка повернула йому гроші. Пхнула їх у долоню, яку щойно перед цим розглядала, склала її в кулак, а очі в неї наповнилися слізьми. Він хотів знати, у чому річ, а вона все повторювала, що краще йому не знати. Долі легше уникнути, коли нічого не знаєш про неї. Ґардель запитав, якої ж долі уникати. Циганка відповіла, що йому лишилося два роки життя. І врятуватися він зможе тільки якщо робитиме те, що було можливим п’ятсот років тому. Він подумав, що вона відмовляє його співати танґо, і зіштовхнув її з паперті церкви Святого Міґеля. Натовп ледве не розірвав її, вимагаючи зізнатись, яку долю вона прочитала на долоні Карлоса Ґарделя, якщо він так розлютився, та вона нічого їм не сказала.

Ґардель повірив, як вірить кожен, хто боїться, що циганка читатиме з його долоні. Вірив так, як вірять оті, що не ходять до церкви, але, щойно будівельники покладуть навхрест дві дошки, бачать лик Спасителя.

Якось він поскаржився Моріцу Албахарі, музиканту з готелю «Хілтон», що вже не може спати ночами. Моріц не порадив йому ні випити склянку холодного молока, ні порахувати до тисячі, натомість запитав про погані новини — чи були такі останнім часом.

— Циганка щось побачила у мене на долоні, — зізнався Ґардель.

— Ти не повинен був дозволяти їй дивитися, — сказав Моріц. — Вони не читають долю, а щось вписують у неї.

— І що робити тепер?

— Якщо можеш, забудь.

— А якщо не можу?

Моріц не відповів. Керівник оркестру подав знак, і вони заграли «Мі noche triste». Карлос Ґардель співав гірше, ніж будь-коли. У нього стиснулося горло, й він шипів, наче старигань. Але мало було здатних це розчути. Транс, у який люди впадали перед ним, був могутніший за саме танґо і за голос Ґарделя.