Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 37

Після закінчення балу адвокат Саво Черанич звелів своєму водієві везти Розу додому, а сам із дванадцятьма розгніваними однодумцями, представниками найдобірнішого міського панства, пішов до ресторану «Два воли», де за ракією й закусками вони розмірковували, як годилося б відповісти на випад Вернера. Більшість вважали, що не можуть тут нічого вдіяти, але Черанич наполягав, що вони мусять кудись поскаржитися. Він особисто готовий написати доповідну міністрові віровизнання у Белград, піти до єпископського палацу й поговорити з владикою, домагатись аудієнції в архієпископа… «Покинь ти дурну справу», — переконував Йозо Сунарич, стискаючи йому передпліччя. Taca Кочович тим часом плескав його по плечі й повторював: «Так, так, Йозо правий». «Та йдіть ви всі до бісової матері!» — розкричався адвокат Черанич і десь близько першої чи пів на другу демонстративно покинув ресторан.

Дорогою додому на нього напали двоє невідомих чоловіків, побили палицею по спині й голові й відібрали годинника та гаманця. Намагалися зняти й персня з печаткою, але безіменний палець лівої руки в нього так розтовстів, що перстень стягнути було неможливо. Уже лежачи в лікарні, трохи заспокоївшись і навіть радіючи, що врятувався, Саво Черанич жартував, що його ненажерливість врятувала йому честь і адвокатську практику. Якби він не набрав тих двадцять кіло, заїдаючи жаль за пропалою Австрією, перстень би легко зіслизнув у розбійницькі руки, і хтозна, під якими неподобствами ставили б тепер його печатку.

Поліція не знайшла винуватців злочинного нападу на шанованого сараєвського адвоката, але довго ходила чутка, буцім Чераничу натовкли гарбуза не через гроші, а через те, що заголосно бунтував проти аргентинського танцю. Всякий надмірний бунт призводить до того, що бунтівник дістає по голові, і немає жодного значення, проти чого він повстав.

Хай там як, Саво й Роза більше не ходили на вечори вальсу, але й танґо не ввійшло в моду: в Сараєві не було чоловіків, які б навчилися його танцювати, а Вернер більше не привозив танцюристів із Парижа.

Але за шість років по тому сталося дещо, заради чого й варто було розповісти історію про перше сараєвське танґо анонімного Ґерардо і Сонєчки Соловйової, а також про роль Саво Черанича в цьому танці. Навесні 1934 року Карлос Ґардель відвідав Сараєво! Відомості про цю подію неможливо знайти ні в біографіях Ґарделя, ні в тогочасних газетах. Біографи нічого навіть не знали про цю подорож, а для тодішньої преси в глухій балканській провінції ім’я Ґарделя нічого не означало. Та й хтозна, як відреагував би на увагу знаменитий аргентинець з огляду на те, що в Боснію його привела біда.