Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 249

Він був із Заостроґа. «Ооо, із Заостроґа! Там я шукала камінець, який приносить щастя!» — «І знайшла?» — «Ні, там було багато старших дівчат».

Так було домовлено, що Тончі повезе Лану в Заостроґ, а вона знайде камінь з діркою посередині. Але такою, що її не мушлі пробили.

Так за першою ж кавою було вирішено, що відбуватиметься влітку. Звісно, не говорилося про те, ким Лана й Тончі будуть одне одному на той час, але їхні змовчані бажання цілком збігалися.

І він його знайшов.

Білий, схожий на грудку солі, він вирізнявся серед усіх інших каменів на пляжі в Заостроґу. Значить, його легко було знайти, і це справжнє диво, що ніхто не знайшов його раніше за Тончі. Отвір посередині мав діаметр близько пів-сантиметра, був бездоганно круглий і гладенький. Камінь був ніжний, і Лані здавалося, що це через того, хто його знайшов. І ще камінчик був м’який. Якщо сильно стиснути його вказівним і великим пальцями, він угинався. Або ні. Тончі сказав, що це неможливо, але добре, що вона у це вірить. Вона доводила, що її камінь не такий, як інші камені. Де б вони не були в Заостроґу, а потім і в Заґребі, куди б не повернулися, вона порівнювала звичайні камені зі своїм.

— Якщо хочеш, віддамо його на аналіз, — запропонував Тончі.

— Можна, але ненадовго.

— Бартул огляне його за день. І поверне неушкодженим.

Бартул був старший брат Тончі, геолог, що багато років працював на Близькому Сході, шукаючи нафту, а потім втомився від усього потроху і повернувся до Заґреба викладати в університеті. Він часто їздив у Заостроґ, рибалив і доглядав сад, а на Хварі мав свій оливковий гай, тож щороку витискав домашню оливу. А в Заґребі керував клапою, яку складали студенти-далматинці, і з ними вивчав старі селянські пісні. Сміявся менше за Тончі. «Це він через пісні такий, — казав брат, — оплакує кожну Мару, яка в них утопилася, і кожного Юру, який з моря не повернувся».

— Жодних проблем, — сказав Бартул. — Не дай Боже мені його загубити, я краще власну голову загублю, ніж невістчине щастя.

Але наступного дня брати вже не сміялися. Тончі було повідомлено результати аналізів.

— То як, скажемо їй?

— Не знаю, що й робити, брехати не можу, краще ти бреши!

— Я теж не буду.

— Ну, тоді скажи їй.

— Побачимо, чи скажемо…

— Що сталося? — запитала вона. — Ви схожі на лікарів, які хочуть повідомити поганий діагноз.

— Десь так воно і є, — сказав Бартул.

— Інфаркт чи інсульт? — сміялася Лана.

— Це, дорога невістко, ніякий не камінь.

— Як це не камінь?

— Дуже просто. Це людська кістка, частина кістки, не знаю, якої саме. Її вік — понад чотириста років.

Вона дивилася на Бартула — той не жартував. Тоді поглянула на Тончі: він втягнув голову в плечі, наче був у чомусь винен, і збирав крихти з кав’ярняної скатертини. Лана подумала, що це, без сумніву, чоловік її життя. Якщо така дрібничка, малий радісний камінчик, настільки його схвилювала і змусила так перейматися, тоді точно варто лишитися поруч із ним. Що ж до неї самої, кістка з діркою була тим самим щастям, заради якого її батько терпляче забирав газету з обличчя і повторював: «Ні, не цей!».