Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 247

Вона була терпляча, як земля в посуху, казав дідусь Відойє, була такою доброю, ніби це дитина від дитини, а не від вас двох, казав татові й мамі дідусь Сафет. Вона шукала камінь, що приносить щастя, і ніколи не плакала, не знайшовши, і ніколи не очікувала від тата, що він його шукатиме. Знала, що мусить знайти сама.

Так було першого літа, коли вони поїхали у Заостроґ тільки удвох, другого літа, коли мама поїхала теж, і третього, коли маленький братик Деніс перестав дихати в автомобілі посеред магістралі на Макарску. Тато гнав машину як божевільний, мама кричала. Тато сказав: «Не дивися, дитинко, твій братик помер». Лана все-таки подивилася на нього. Якби вона знайшла щасливий камінь, то повісила б його братові на шию, поки він іще дихав.

Ішов дощ, коли тато ніс на плечі маленьку бляшану скриньку так само, як носив кавун із базару. Тільки у скриньці був братик Деніс, а не кавун, який тато із тріском розтинав навпіл, кажучи: «Солодкий, як для злидня мед!». Дід Відойє тричі перехрестився, дід Сафет дивився на свої відкриті випростані руки, а тоді наче вмив обличчя сухими долонями. Мама плакала, тато тримав її попід руки, щоб не впала. Люди з фабрики підходили й говорили: «Мої співчуття, мої співчуття, мої співчуття», — і подавали руку всім, хто стояв рядком біля маленької бляшаної скриньки. Тільки її гладили по голові й не казали нічого. Якби вона знайшла щасливий камінь — наділа б його на шию.

«І це минеться, моя Мілко!» — казав дід Сафет Ланиній мамі, коли вона багато місяців по тому починала плакати без причини. Тато мовчав і думав про те, що все могло б закінчитися по-іншому, якби замість «фічо» він того дня взяв службову «акулу». Кавун більше ніколи не був солодким, як для злидня мед, і вони більше ніколи не їздили на море у Заостроґ.

Минуло десять років, поки мама вперше забула про річницю малого братика і не пішла до нього на могилу. «Бог хотів, щоб ти забула, — обійняв її дід Сафет, — так воно й краще». Маленька могилка заростала травою, покривилася дерев’яна табличка з п’ятикутною зіркою, на душу однорічного партизанського героя зійшла довгождана розрада.

— Не хочу в тузланську лікарню — там м’ясники, а не лікарі, — сказав тато у січні 1991 року.

— Гаразд, тоді відвезу тебе в Сараєво, — Лана намагалася бути суворою.

— А в Сараєві верховні м’ясники, — відрізав він.

— Чого ж ти хочеш?

— Спокійно здохнути!

Через якийсь вузол на шиї, через один-єдиний маленький вузлик?

Пухлина була завбільшки з горошину, потім — із каштан, потім — із раннє яблуко. Зі збільшенням пухлини батько зменшувався. Сто кіло живої ваги — так хвалився сином дід Сафет, — пішли в яблучко на шиї. Батько був схожий на скелет із кабінету біології — учні ще бозна-коли дали йому прізвисько Кістяк, — коли вони їхали в Любляну. Тамтешніх лікарів він уже не міг назвати м’ясниками. Сидів коло вікна й дивився, як пролітають вогні маленьких боснійських містечок. Коли поїзд заїхав у Хорватію, такі самі маленькі містечка стали краще освітленими. Удалині видніли червоні, жовті й зелені вогні семафорів. Поїзд стояв, бо мав пропустити колону військових вантажівок.