Читать «Інтеліґент» онлайн - страница 8

Муки лікаря

Обличчя лікаря блищить, спітніло. Зализане рідесеньке волосся розкуйовджене.

Втрачено значну частину солідности. Страждає професійна певність у собі. Зачеплено врешті самолюбство.

Години йдуть за годинами. Маятник мирно й невпинно вистукує секунди, з яких ці години складаються.

Обличчя лікаря стає щораз більш тривожне.

Змучене обличчя матері, – вона знесилена…

Лікар дивиться на годинника…

Маятник мирно й спокійно відстукує секунди.

Стрілки на цифербляті показують шосту годину.

Лікар кудись нахилився, підводиться з щипцями в руках. Підійшла фельдшериця. Її обличчя втомлене, але байдуже.

Вона одна не брала жадної участи в подіях. Вона вартує по годинах. Цих годин за її життя було так багато, що якби вона дозволила собі «переживати» їх, вона давно була б позбавлена можливости заробляти… Вона, що все своє життя присутня при народженнях, спокійна, як могильник…

Муки народженого.

Мирно й спокійно лічить секунди невтомний маятник.

Тепер він лічить секунди життя нової людини – мого героя.

На обличчі матері на подушках – знемога й знесилля. Крізь них ледве пробивається слабенька, безконечно блаженна усмішка.

Читачу мій – женщино! Це – тільки ви зрозумієте. Я, мужчина, розказати про це не можу. Та й навіщо? Кому?

Обличчя лікаря знов спокійне, солідне, професійне. Солідно прилизує волосся. Спокійно протирає пенсне. Усміхається професійно-задоволено. Щось самовпевнено говорить батькові.

Батько, мабуть, не чує. Він ще не зовсім отямився. Його очі розгублено перебігають від лікаря до жінки, від неї до фельдшериці, що спокійно й діловито порається з дитиною.

Йому ніяково від усього. Крики, що так раптом спинилися, звучать в його вухах. Він надто настраждався, втомивсь. Знайома, до дрібниць знана кімната, надто вже швидко загубила страшну таємничість, але й не була колишньою. Щось нове трапилося, і це нове в його свідомість ще не вклалося.

Фельдшериця закінчила купання дитини. Немовлятко загорнуто в біло-сніжний ковертик, що давно вже на нього очікував. Маленький пакуночок підносять до батька. Батько дивиться досить безтямно. Фельдшериця усміхається, подає йому пакуночок. Батько незграбно бере.

Звичайно, і тут, товаришу мужчино, тільки ви зрозумієте батька, коли вам самому траплялося бути ним. Що робити з власним виробом в отаку хвилину. Я ручуся – не знав ще жаден чоловік, починаючи з Адама. Надзвичайно безглузде становище… Але урочисто!..

Батько догадався. Обличчя стає зворушеним по-новому. Фельдшериця забрала пакуночок і поклала його до матері… Батько сяє й готовий обійняти і перецілувати по черзі всіх присутніх в будь-якому порядку… Підводить очі до стелі і щиро хреститься широким хрестом…

Обличчя немовлятка. Миршаве, в зморшках, нещасне, гірко плаче…Екран темнішає…

Своєрідна річ, мій любий читачу, оцей обов’язковий плач новонароджених. Звичайно, кожен лікар вам з’ясує в усіх подробицях психомоторний механізм цього плачу… Здається також, що річ це є корисна, свідчить про нормальність немовлятка… Лікарі, звичайно не поети. Я теж… Але чомусь не подобається все ж таки мені цей плач. Ви певно вже помітили, що я в своїх примітках до цієї першої події в житті мого героя жадного разу не всміхнувся, жадного разу я не висловив такого задоволення з творчости режисера, як було це кілька разів в пролозі (і буде ще не раз в майбутньому – обіцяю). Річ в тому, що я оптиміст. Але кожного разу, коли я довідуюсь, що нова людина з’явилася у світ, я, не зважаючи на ввесь мій оптимізм, не посміхаюсь… Проте можливо, що я не роблю цього, дякуючи оптимізмові. Скажемо – хоч би і в цім разі…