Читать «Інтеліґент» онлайн - страница 70

…В її кімнаті «молодой человек» регоче, як йолоп.

…Дівчина зажурена, ображена, Інтеліґент ще раз вклоняється, виходить. Дівчина кілька секунд стоїть непорушно, потім підходить до дзеркала біля вішалки.

В дзеркалі дуже засмучене, ось-ось заплаче, обличчя дівчини…

Ще одна хмарка

Дівчина з кишені пальта дістає пудреницю.

Набирає пудру, злегка вдарила пальцем по пухівці, щоб збити зайву пудру. Біла хмарка повільно сідає на долівку. Дівчина уважно пудриться…

Екран потемнів. Павза. Гра в курча закінчилася так, як і мусіла закінчитися…

Безглузда гра, правда? Для ідіотів гра, так? – А ви, дорогий читачу, твердо певні, що вмієте відрізняти курча від орла? Твердо? Даремно…

Гра в курча кінчилася. Дальші події починаються з цитати з Достоєвського, а далі будуть ще цитати з інших авторів…

«НАЙГІРШЕ ЛЮДИНІ, КОЛИ ЇЙ ІТИ НІКУДИ»…

Утилітаристи, вузькі люди, позбавлені фантазії, урбаністи та інші продукти 20 століття можуть запитати: «а навіщо, власне, ходити»? Що їм скажеш? І говорити нічого не буду!

Цілий ряд кадрів: Інтеліґент похмурий без цілі вештається вулицями. Кадри раз-у-раз темніють. Сутечіє. В останніх кадрах засвічуються вечірні вогні…

… «ДОРОГА В ЖИЗНИ ОДНА»…

Пивна середнього ґатунку. Багато відвідувачів. Інтеліґент сидить сам біля столику. Сумно п’є пиво. На столі чотири пляшки.

Циферблят стінного годинника показує 10 годину.

Музика: скрипник і піяніст. Скрипник грає щось дуже веселе, як уважати на рухи всього тіла, але обличчя його заклякло в постійній тупуватій журбі і очі втупилися в одну точку.

Окремі столики. Здебільшого їх зайнято громадянами пролетарського походження. Один-два червоноармійці. Женщини в хусточках. Різною мірою весело – залежно він кількости пляшок на столі. Окремо – солідна пара: літній гладкий дядя нетрудового вигляду, мабуть, крамар з базару, його суха, сварлива супруга. Супруга невтомно пилить і шпигає. Чоловік цілком байдуже діловито п’є пиво. На столі з півтузеня пляшок.

Інтеліґент уже розм’як. На столі теж шість пляшок. Оглядає публіку.

На певному щаблі заголення благородної душі, що його створює благословенна сила алькоголю, людина виправдує твердження Аристотеля щодо свого суспільного характеру…

Мій герой – шукає людину… Не думайте, що Діоген монополізував цю професію…

«Дорога в жизні одна»…

Музика грає. Скрипник допомагає собі всім тілом. Очі однаково безнадійно журливі. Піяніст теж захопився зворушливістю романсу.

Серйозна проблема…

Ресторанна музика йшла власними шляхами, що ніякими революціями та війнами не визначалися жадною мірою.

Це – окремий, чарівний, автономний світ.

Не так давно розніжували серця наших батьків ніжні «хризантеми». Не так давно прекрасні душі переживали прекрасні достоєвські «надриви». Із такого ґрунту виросли чудесні ароматні квіти. Квіти 20 століття. Їх аромати – дхнуть сучасністю, дхнуть останнім днем… «Останнім криком моди»… Я сподіваюся, що останнім…

Ви мусите пам’ятати, мої старші читачі, рафінованого творця, генія нової музики, – незабутнього автора пальців, що дхнуть ладаном. Ви мусите пам’ятати захоплення кокаїнеточками – яке ж бо вишукане, надзвичайне слово! Ви мусите знати, відчувати цей аромат спирту, кокаїну, опію і обов’язково мерця, з якого вже почала бігти сукровиця. Загострений, тонкий аромат, створений мистецтвом згідно з точним соціяльним замовленням витончено культурних постійних відвідувачів ресторанів! – А пам’ятаєте Антільські острови? Яка прекрасна, таємна, зворушлива екзотика! Геніальне передбачення смаків: наша ресторанна сучасність – це Марсель, Париж, Африка, Батавія, – це апаші, циліндри, манто, Філібери, колоніяльні красуні, ножі, «Лахміття серця» і «Дорога в жизни одна»…