Читать «Імператор» онлайн - страница 8

— З вас усе почалося, — сказав Денис. — Батька відрахували з загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він оженився на мамі. Яка була кепським інженером. Проте яка ідеально підходила на роль матері, особливо в сполученні з моїм татом у ролі батька…

— І вони все це тобі розповіли?!

— Визнайте, Олександре. Що ви зробили, щоб батька відрахували з загону претендентів?

— Нічого. Це правда.

— Шкода, коли так.

Хлопчисько раптом усміхнувся не своєю посмішкою. М’язи його обличчя дивно здригалися. Олександр мимоволі позадкував до дверей.

— Камера розбилася, — сказав Денис. — Та ви маєте з собою пристрій. Щоденник. Ви все записуєте.

— Це моя робота.

— А лікарка нізащо не ввійде. Вона боїться із мною зустрічатися.

— Ти фантазуєш…

— Батько був вашим другом. Найкращим другом. До однієї розмови. Уночі, в дощ. Ви йшли пішки до станції. Пам`ятаєте?

— Він що, і про розмову розповів тобі? Враховуючи, що тобі було вісім, коли він помер?!

— Так, — Денис задоволено замружився. — Гадаю, на згадку про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?

— Дурниця, як я можу тебе переслідувати? Я дізнавач…

— Із правом вагомого слова, — Денис міцно заплющив очі. Дивовижно — він був схожий в цю мить на кота, який гріється на осонні.

— Ти дуже… вдався в батька, — сказав Олександр. — Ти такий на нього схожий, що я повірив би в переселення душ.

Денис підкинув м’яча й знову спіймав:

— Шкода, повторюю, що ви нічого не зробили, аби батька виключили з загону. Тому що він був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був зміст, протистояння, суперництво. А якщо ви нічого не робили — виходить, він даремно зарахував собі перемогу над вами.

— Я передчував, що експедиція погано скінчиться, — повільно визнав Олександр.

— Погано — для кого? Їхні портрети — у залі слави космонавтики. Їхні імена вчать у школі. То ж для кого погано скінчилася ця експедиція?

— Для тебе.

— Для мене, — Денис стукнув м’ячем об стінку, — ще нічого не скінчилося. Я сподіваюся.

Олександр забарився, сунув руку за пазуху й витяг з внутрішньої кишені куртки чорний циліндр щоденника на ремінці. Поклав на стіл.

— Це жест довіри? — Денис підвів брови неприємним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зі столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кільце, розгорнулася в повітрі панель управління.

— Не можу звикнути до цих штук, — пробурмотів Денис і відключив запис. Червоне кільце згасло, відключений щоденник перестав бути схожим на зотлілу сигару.

— Більше ніхто не помре, — сказав Денис. — Хлопчисько скоїв дурість. Він жадібний. Він хотів більше.

Олександр прикусив язика.

— Я складаю казки, — Денис розкрутив м’яча на пальці, немов глобус на осі, всі його рухи були разюче точні й розраховані. — Я складаю казки й розповідаю їх собі. Це ж не є ознака божевілля? Я самотній хлопчик зі складною долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазії. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. Потім Криса, потім Єву. Потім їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчик, хотів іграшок. До моменту посадки він мав тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все, тринадцять сховищ умінь та навичок, з яких стрижень особистості — найслабкіший. Проте надзвичайно живучий. Чіпкий. Маму він хотів залишити назовні, та мама здогадалася про все. Вона була нещасна й сумувала без тата. Тому маму я теж забрав собі. Я фантазую про те, як добре було б забирати собі людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати тебе, та це підозріло. Імператор Смерть. Не можна бути таким жадібним. Але я їх усіх люблю. Вони мої громадяни. Я їхній імператор.