Читать «Імператор» онлайн - страница 6

— Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?

— А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду-віку не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, налітаючи на кущі. Я бачила ті поламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, вихляючи, як важко п’яна або цілковито дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не цілком відключився, але був важко ушкоджений. Тіло якийсь час жило й рухалося за інерцією. А потім виключилося. Я, звісно, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо людина вже вилетіла з нього невідомо куди?

Лікарка замовкла. Підліток на екрані перемінив позу — забрав ноги зі столика, пововтузився в кріслі, сів рівніше.

— Який стосунок до цього має хлопчик? — запитав Олександр.

Лікарка знизала плечима:

— А який стосунок до цього має хлопчик? Лише такий, що там, де він, помирають люди. Більше в нас немає ніяких ні даних, ні відомостей, лише… почуття самозбереження.

— Думаю, вам удасться переконати опікунську раду, — сказав Олександр.

Лікарка уважно на нього подивилася.

— Так, — відповіла сухо. — Якщо ви хочете говорити з хлопчиком — будь ласка. Ваша робота, зрештою, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Ось тільки візьміть до уваги одну обставину.

— Так?

— Померли ті, хто був важливий Денисові. Хто був йому особливо цікавий.

— Бідний хлопчик, — пробурмотів Олександр.

— Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.

— Я не збираюся…

— Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він багато чим цікавиться.

— І що трапиться із мною, якщо я поговорю з тринадцятилітнім хлопчиком віч-на-віч?

— Може бути, нічого. А може бути… Я, звісно, поміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Та результат відомий.

Олександр засміявся. Лікарка подарувала йому вбогу посмішку.

* * *

— Доброго дня, Денисе.

Хлопець озирнувся.

Він насправді виглядав на п’ятнадцять — нескладний, маслакуватий, цілком нормальний підліток. Він усміхнувся із природною ввічливістю, почав уже відповідати — «Добр» — і раптом затнувся.

Це була дуже коротка мить. Хтось інший, не Олександр, не помітив би чи не надав значення. Та хлопець затнувся, побачивши його, і в очах промайнула… радість, чи що? Здивування? Незрозуміле відчуття. Загалом позитивне, та з ноткою тривоги.

— Добридень, — сказав він наступної мить, зовсім так, як мусив сказати нормальний хлопець у такій ситуації. — Ви слідчий?

— Я фахівець із різного роду позаштатних ситуацій, — округло пояснив Олександр. — Ми ж давніше не бачилися, так?

— Ні. — Хлопець підняв куточки губ. — Ви здалися мені схожим на одну людину.