Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 42
Еміл Вахек
— Я повинен вам сказати, що йдеться не про допит.
— А про що ж тоді?
— Я мушу взяти вас під варту, — збентежено мовив Трампус— Це, на жаль, неминуче, хоч я дуже шкодую.
Соумар вирячив на нього очі:
— Взяти під варту — мене? Чому? Ви нормальна людина? Може, ви хочете сказати, що заарештовуєте мене?
Трампус захитав головою:
— Взяти під варту і заарештувати — це різні речі.
Соумар вибухнув:
— Слухайте, як це все розуміти? Ви що, збираєтесь обмежити мою особисту волю? А є у вас на це право? Нема! Чи, може, є?
— Нема. І попри все я мушу взяти вас під варту.
Соумар аж захлинався від люті:
— Я про себе не надто високої думки, приятелю, але певен, що директор клініки, а також цього санаторію міг би вам за цю витівку добряче нагріти чуба.
— Абсолютно справедливо, — погодився Трампус. — Однак послухайте, професоре, я вам розкажу, чому так роблю. Мабуть, годину тому Клубічко надіслав телеграму з наказом стежити за вами, а щойно надіслав другу. Як я можу стежити за вами у клініці?
Соумар здивувався й сказав тільки:
— Але ж…
— Клубічко, — вів далі Трампус, — ніколи не був панікером, і якщо він двічі нагадав мені, аби я охороняв вас, то в нього є на це підстави і, мабуть, серйозні. Ось у чому суть справи. Можливо, мені слід було поїхати по вас у клініку, проте я мушу тут стерегти пані Салачову. Що я мав робити? Просто не придумав нічого ліпшого, як виманити вас із тих клінічних джунглів.
Соумар трохи заспокоївся.
— Хоч Клубічків інтерес до моєї нікчемної особи мене дуже тішить, — відповів він голосом, у якому ще бриніла злість, — але, на мій погляд, він, безумовно, перебільшений. Я не думаю, щоб мені загрожувала небезпека, не уявляю, чому і від кого. Знаєте що? Замовимо «блискавкою» Брно і спитаємо Клубічка.
— Його там нема, — відказав розпачливо Трампус,
— То де ж він?
Трампус схопився за голову:
— Коли б я знав. Просто зник.
— Ну й ускочив я в халепу, — пробурмотів Соумар.
А за хвилю додав — А втім, спосіб, у який ви хочете виконати його наказ, нездійсненний. Припустімо, сьогодні мене у клініці заступлять помічники, а що робити з іншими хворими, яких, до речі, в місті багато? Асистентів послати до них я не можу, бо вони не сміють виходити з клініки. До речі, серед них і пані Направілова, дружина вашого начальника з міністерства внутрішніх справ, і хвороба її серйозна. Та й тут, — додав, розпалюючись знов, — у санаторії маю праці по зав'язку. Жодного вільного ліжка. Може, думаєте ходити за мною назирці, як вірний сенбернар?
— Ніхто вам не заборонятиме їхати до хворих, — нерішуче проказав Трампус, — тільки в супроводі моїх людей; ви вже, будь ласка, стерпіть. У санаторії за вами ходитиму я чи хтось інший. Дасте нам білий халат, та й усе.
— Ви справді збожеволіли, — сердито мовив Соумар. — Чоловіче, я охоче послухався б вас, якби бачив у цьому хоч краплю глузду, але все, що ви мені сказали, — нісенітниця, нісенітниця. Ніхто проти мене не замишляв і не замишляє нічого злого. Я вам заявляю, що під вашим наглядом до хворих не поїду і не ворухну пальцем, поки не матиму повної волі. Так, — додав злорадно, — або ви повернете мені повну волю і я поїду до пані Направілової, або ж, якщо наполягатимете на своєму, змушений буду, на превеликий жаль, повідомити кого треба, що ви перешкоджаєте мені виконувати лікарський обов'язок.