Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 120

— Хвалити бога! — вигукнув Соумар. — За це я б вас залюбки обняв, тільки ж ви мене заарештували… Як вона почувається?

— Спочатку їй було добре, — відповів Трампус усе ще крижаним тоном. — А в цей момент не дуже.

—Їду до неї,— вирішив Соумар і ступив до дверей. Та Голец розкинув руки й похитав головою. Соумар повернувся до столу й напався на Трампуса: — Що це все означає? Скажете ви нарешті?

— Пане професор, — відповів Трампус тим самим холодним тоном, — скажіть мені: вам відома ця річ? — Він витяг з портфеля фатальну мармурову голівку.

— Ще б пак, — одрубав Соумар, — сьогодні з нею вже була морока. А чого ви мені її показуєте? До речі, як вона опинилася у вашому портфелі, коли я залишив її отут, на цьому столі? Не дивіться на мене так, ніби хочете надіти на мене наручники.

— Можете сісти, це поки що неофіційний допит. Голец, присуньте стільця.

Соумар сів, наче вві сні.

— Допит? — промимрив він.

— Навіть людина з вашим науковим і громадським становищем, — провадив Трампус, — не сміє вважати, що їй усе дозволено… — Він докірливо подивився на Соумара й закінчив: — Заперечувати безглуздо, я знаю з уст пані Салачової, що вчора вранці вона подарувала вам цю голівку.

— А хіба я це заперечую? — засміявся Соумар. — На жаль, вона її справді мені подарувала, і це мало для мене неприємні наслідки. Гадаєте, це достатня підстава заарештувати мене? — спитав єхидно.

— Більш ніж достатня, пане професор. Коли пані Салачова, прокинувшись, усе мені розповіла, природно, першою моєю думкою було захопити й стерегти таку важливу й таку небезпечну річ. Я поїхав сюди. На жаль, вас не застав ні тут, ні на факультеті, ні на вашій квартирі. Тож повернувся до лікарні й спитав дозволу в Пулпана зайти до вашої приймальні. Голівка стояла на столі. Взяв її іменем закону і поїхав до пані Салачової.

— Ну й що? — спитав Соумар.

— Пані Салачова не тільки дала згоду, аби я подивився, що всередині, а й сама запропонувала мені це. При цьому я з'ясував… — Трампус повернув затискач, з голівки посипалася цегляна потеруха, а тоді випав скальпель. Трампус докірливо подивився на Соумара й з притиском спитав: — Пане професор, куди ви діли чи кому віддали річ, котру пані Салачова сховала до цієї статуетки?

— Куди я її подів?.. — механічно повторив Соумар і хвилю дивився на Трампуса, як він тримає в руці скальпель, а тоді все зрозумів і зареготав: — Я нікуди її не дівав, — відповів схлипуючи від сміху, — годі вже вам.

Трампус трохи розгубився, але тільки на мить.

— Мушу констатувати, пане професор, — так само суворо заявив він, — що ви одмовляєтеся дати відповідь на моє ясне й просте запитання. Попереджаю: коли ви й надалі опиратиметесь, я, на превеликий жаль, буду змушений відвезти вас на Бартоломейську вулицю.

Соумар зареготав, аж його тіпало від сміху.

—Їй-право, — мовив він, трохи вгамувавшись, — ніколи я ще не сміявся так щиро!

— Ваш сміх скоро минеться! — буркнув Трампус. — Прошу йти за мною.

Соумар іще хвилю сміявся, а тоді сказав:

— Друже, а може б, ви спершу спитали Клубічка, чи варт мене заарештовувати?