Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 122

— У Барбаросси, — мовив Трампус. — А Барбаросса — це ж ви? Куди ви поділи ту річ, яка була в голівці? — погрозливо спитав він.

— Нікуди… Знаєте що? Надворі чекає машина, давайте поїдемо спочатку до Ліди, може, я їй потрібен, а тоді спробуємо знайти Клубічка. Ну й наївний же ви! Невже так важко здогадатися, що ту річ із голівки витяг він? Не бійтеся, вже кілька годин вона в надійних руках.

— Чому я вам повинен вірити? — безпорадно спитав Трампус.

Перш ніж Соумар встиг відповісти, прочинилися двері, і втомлений голос, сміючись, мовив:

— Парубче, Соумарчик має рацію. Я ту річ із голівки витягнув і передав у надійні руки. А те, що ти взяв, ми приготували для Гейтманека, він-бо теж уплутався в цю справу — не без твоєї участі… Хто б міг подумати? Між іншим, тобі відомо що-небудь про пана Шашека з Брно? Треба йому обережно сказати, що його дружина… Але він дізнається з газет.

— Що ж це таке? — вигукнув Трампус. — Клубічку, я нічого не розумію!

— От і гаразд, — ще тихше мовив Клубічко, — бо коли б ти розумів… Боже милий, ну й було б мені від тебе… дарма що я зовсім не винний. Я ж тільки дотримувався нашої угоди. А тепер — бувай здоров. До зустрічі в мене аж на святого Вацлава — знаєш чому, але нікому анічичирк. Я зараз кудись сховаюсь, а то ще відлупцюєш. Ну, до зустрічі на святого Вацлава!

І зник так швидко, що аж не вірилося, що іще зовсім недавно Соумар тягнув його до швейцарської.

— Може, хоч ви поясните? — звернувся Трампус до Соумара.

— А чого ж, — погодився той, — тільки якщо ви анулюєте свій наказ на арешт. То як? Ну, тоді добре. Сідайте й слухайте. Або ще ліпше — ходімо зі мною до машини, і я вам дорогою розповім. Гадаю, Ліді я потрібен зараз більше, ніж вам.

Завівши авто, почав:

— Спершу про мене. Прийшов я до цього, як той горезвісний Пілат до Креза…

ПРИГОДНИЦЬКІ ПОВІСТІ ЕМІЛА ВАХЕКА

Еміл Вахек (1889–1964) прийшов у літературу як сучасник І. Ольбрахта, братів Чапеків, М. Майєрової та М. Пуйманової. В різні періоди своєї творчої біографії Вахек пробував своє перо то в царині журналістики й публіцистики, то в галузі новелістики й повістярства, то в драматургії. Перші книги його оповідань з'явилися наприкінці першої світової війни і в двадцяті роки, коли Чехословацька республіка здобула незалежність: «За фронтом» (1916), «Решето» (1918), «Подих смерті» (1920), «Бунт проти бога» (1921) та ін. Вибране з цих і пізніших збірок письменник видав у повоєнний час книгою «Життя йде далі» (1956).

В 20—40-і роки до звільнення Чехословаччини від фашистської окупації Е. Вахек видав добрий десяток збірок оповідань і не меншу кількість романів, серед яких була й трилогія «Хам Динибил» («Багряний сад», 1926; «Свята», 1929; «Дванадцятьма голосами «за», 1931), а також цілу низку п'єс: «Убогий блазень» (1922), «Бенедьо» (1936), «Піч» (1936), «Вірна вдова» (1938) та ін.

Проте ні проза, ні драматургія Е. Вахека тих років не здобули йому широкого визнання і не стали яскравим явищем у тодішній чехословацькій літературі. На довоєнній творчості Е. Вахека дещо позначилась суспільно-політична інертність, ліберально-демократична поміркованість письменника. З довоєнного доробку Вахека-романіста критика й читацька громадськість виділяють роман «Бідилко» (1920), інсценізація якого мала успіх у глядачів.