Читать ««Ріґведа»» онлайн - страница 2

2 [R.V. 2, 4]

Ясного Агні для вас викликаю, господаря люду,ми його хвалимо в гімнах, поданки даємо,він же на світі держить все створіння й богів усіх вічних.Любо нам бога такого хвалити, що всім дає щастя,любо дивитися, як він росте, як він сяєвом грає!Полум’ям має на вітті, мов гривою в повозі кінь.От, роз’ярившися, дерево їсть він і жевріє-сяє.Наче вода, він біжить і гуде, наче повоз.Палячи, стежку лишає він чорну. Він вабить, мов небо,що усміхається ясно до нас із-за хмари.Він по землі розстеляється, й землю він палить,він розбігається врозтіч, неначе без догляду стадо.Агні, розкинувши пломінь, пече, пожирає ростини!..Дай нам, Агні, товариство хоробре й багатство щасливе,дай нам хорошу сім’ю і великі достатки!

Гімн про перемогу Індри над Агі

[R. V, І, 32]

Маю співати про ту перемогу, що вчора одержавІндра-стрілець. Переміг він Агі, розділив усі хвилі,визволив він з гір небесних потоки… І ринули води…Як до обори корови біжать, так летять вони в море…Індро! Подужавши первістня хмар, ти розбив єси чаритих чарівниць, народження дав сонцеві, місяцю й зорям!Перед тобою твій ворог зника… Індра вдарив на Врітру,то ж найхмарніший був ворог. Потужним смертельним перуномвін йому тіла розбив. Мов підтяте сокирою древо,долі простягся Агі. Наче прорвана гребля, лежить він,водами вкритий, а там тії води утішили серце,Врітра колись їх держав у своїх величезних обіймах,отже, Агі подоланого давлять вони і стискають.Кидають вітри турботні, буйні тіло Врітри, і водитоплять його, він тепер така річ, що і назви нема їй!..Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри!..

Гімн до сонця

[R. V. І, 50]

Сонце святе, що все віда, встає перед поглядом світу,коні блискучі несуть його. І перед сонцем,оком світовим, зникають, як злодії, темрява й зорі.Промені, наче палкії вогні, освітили живучих.Сурія, прудкий їздець! ти нам світло приносиш,сяєвом небо сповняєш! Перед богами ти сходиш,Перед людьми, перед небом, всі бачать тебе і дивують.Ти очищаєш, від лиха борониш! Ти світлом вкриваєшЗемлю і люди, а небо й повітря ти ним заливаєш.Міряєш ночі і дні, споглядаєш створіння наземні.Сім ясних коней твій повіз везуть, о Сурія, боже!Боже-споглядачу, маєш вінець ти з проміння над чолом.Їде твій повоз, сім коней упріг ти у ярма окремі,Вглядівши сяйво твоє, що блищить після темряви ночі,падаєм ниць: ти найвищий з богів! Ти найкращеє світло!О доброчинець, зійшовши сьогодні високо на небо,тугу з серденька мого прожени, а з лиця мого блідість.Кидаю блідість пташкам лісовим, щоб мені не марніти,а жовтяницю на жовтії квіти я кину.Син Адіти встав потужний, – він ворога мого поборе!Сам же не маю я сили змагатися з лихом жерущим.

Гімн до найвищого духа Pramatma

[R. V. 10, 129]

Як не було ще нічого: буття й небуття, ні етеру, ні неба,що покривало усе те, чого не було ще?Де було скрито таємне? У хвилях? В безодні?Смерті й безсмертя тоді не було; і ніщо не ділилотемної ночі від ясного дня, і жило тоді тільки«Все» неподільне, а в ньому ніщо не жило.Отже, і все, що було. Його темрява крила,мов океан, безпросвітна. І «Все» було скрите глибоко,скрите в самому собі, і вродилось воно, і зросталопід своїм власним теплом. Тож найперше кохання«Все» прийняло, бо кохання – духовного світла первісток.В думці міркуючи, мудрії Ріші почули той зв’язок,що то єднає буття з небуттям. Але де ж був той промінь,що то побачили Ріші? Чи був він вгорі, чи в безодні?Впало насіння, і сили зродились; внизу – народження,сила і воля – вгорі. Але хто теє знає?Хто ж нам повідав те, звідки взялися світи всі безкраї?Адже пізніше, ніж тії світи, всі боги народились.Хто ж може відати, звідки пішло все? Хіба тільки той сам,з кого повстали безкраї світи, – чи створив він,чи не творив їх, – він бачив усе з високості,він певне знає усе; а може, і він не відає?..