Читать ««Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 35

Козюренко, попередивши жінок, що відповідатимуть за неправдиві свідчення, дав їм розписатись під протоколом. Подумав: цілковите алібі. Але треба хоча б для форми оглянути автомобіль.

Запитав у каноніка:

— Де ваш гараж?

— Тут поряд, прошу, машина на місці.

— Ходімо!

Недалеко за будинком притулилися тісно один до одного з півдесятка кам'яних гаражів. Автомобіль каноніка стояв чистенький, виблискуючи нікельованими деталями.

Козюренко обійшов навколо «Москвича», чогось зазирнув під кузов. Відчинив дверцята, заліз на переднє сидіння. Натиснув на гальмо: бере гарно. Уважно оглянув салон — чисто; видно, хтось пилососить попові машину. Зазирнув під сидіння. Якийсь пожмаканий папірець застряв на полозках — подивився і поклав до кишені.

— Машина в порядку, — обтер руки хусточкою. — Можете замикати гараж, отче.

Канонік причинив залізні двері. Зиркнув скоса на Козюренка.

— А що це за аварія, яку ви розслідуєте? — запитав. — Якщо не секрет, звичайно?

— Та не аварія це… — Козюренко досадливо махнув рукою. — Значно серйозніше — вбивство!

— Що? — Отець Юліан повернувся усім тулубом. — Яке вбивство?

— Та не хвилюйтесь, отче, — мовив Козюренко. — У вас усе гаразд — повне алібі.

— А я й не хвилююсь. — Канонік замкнув великий замок на дверях гаража. — Збили когось машиною? — поцікавився.

— Та ні, сокирою зарубали…

— Як сокирою? — Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками. — При чому ж тут автомобіль?

— Та поблизу будинку вбитого бачили «Москвича». Якраз двоколірного, синьо-білого. От ми і перевіряємо…

— Сподіваюсь, я не схожий на вбивцю, — осміхнувся отець Юліан.

— Авжеж, — підтвердив Козюренко. — Так, сержанте? — обернувся до Владова.

Владов дивився широко розплющеними очима.

— Порядок… — нарешті видобув із себе.

— І кого ж убили? — поцікавився канонік.

— Та не у Львові… у райцентрі — Желехові… — Козюренко говорив недбало, наче ця справа набридла йому й взагалі ламаного шеляга не варта. — Якогось заготівельника, чи що… Як його? — запитав у Владова, не зводячи погляду з каноніка. — Ага, згадав, Прусь Василь Корнійович.

— Що?! — отець Юліан упустив ключа. — Як ви сказали?

— Прусь Василь Корнійович… А ви що, знали його?

— Василь Корнійович… Не може бути… — пробелькотів отець Юліан розгублено.

— Відповідайте, ви знали Пруся? — схопив його за руку Козюренко.

— Так, звичайно.

— Тоді… — Козюренко підняв ключ. — Доведеться вам, громадянине Боринський, поїхати з нами в управління.

— Це якесь непорозуміння! — запротестував отець Юліан. — Дикий збіг обставин.

— Там з'ясують, — мовив Козюренко суворо. — І прошу вас, громадянине, без ексцесів. Сержанте, підженіть машину.

Вони довезли каноніка до міської міліції й залишили під наглядом чергового. Козюренко зайшов у кабінет начальника, викликав слідчого з карного розшуку. Вони швидко домовилися щодо процедури допиту, і черговий привів отця Юліана.

Козюренко сів так, щоб бачити обличчя каноніка. Відкинувся на спинку стільця і всією своєю позою підкреслював формальність цього допиту.

А слідчий вів допит за всіма правилами: прізвище, ім'я, по батькові, дата й місце народження, ще багато таких самих запитань, що передують одному-двом основним, заради чого вся ця процедура фактично й ведеться.