Читать «Iсторичнi есе. Том 2» онлайн - страница 473

90

“Коли черга прийшла на мене, я сказав наступне.” - див. Comité International des Sciences Historiques. XII-e Congrès International... - P. 568-569.

91

Кузьма Кіндратович Дубина (1903-1967) - український радянський історик. Закінчив Ленінградський інститут журналістики (1936 р.). У 1939-1941 та 1951-1954 рр. - на викладацькій роботі у вузах Києва. З 1943 по 1949 р. - директор Держполітвидаву УРСР, у 1956-1964 рр. - ректор Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті. Від 1964 р. аж до смерті - директор Інституту історії АН УРСР. Головний редактор журналу “Український історичний журнал”. Автор праць з історії України радянського періоду, співавтор і редактор “Історії Української РСР” (Т. 1-2. - К., 1967). В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, file 785) зберігається лист-поздоровлення Кузьми Дубини, висланий з Києва 19 грудня 1966. Як випливає з цього листа, уже після Віденського конгресу Кузьма Дубина переслав Іванові Лисякові-Рудницькому копію книжки про Михайла Драгоманова (назва не згадується).

92

Володимир Олексійович Голобуцький (1903 р. н.) - український радянський історик. Закінчив університет у Ростові-на-Доні (1930). З 1935 р. працював у вузах, а у 1947-1961 рр. - одночасно в Інституті історії АН України. Дослідник суспільно-політичної та економічної історії України 15-19 ст., головним чином — історії українського козацтва. Автор книг “Черноморское казачество” (1956), “Запорожское казачество” (1957), “Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775” (1961), “Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.” (1962).

93

“Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміграція, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з інтелігенцією” — спорадичні контакти з українською інтелігенцією з Радянської України Іван Лисяк-Рудницький підтримував практично постійно. У 1967 р. він зустрічався і розмовляв з Віталієм Коротичем. Відразу після війни одержував інформації про свого дядька Михайла Рудницького. Його він зміг відвідати під час візиту в Україну влітку 1970 р. Тоді ж Іван Лисяк-Рудницький, за дорученням колег, українських учених США та Канади, пробував нав’язати легальні контакти з науковцями Української РСР. Історія цієї спроби така: влітку 1969 р. в Америку приїздив проректор Київського університету Гліб Михайлович Цвєтков. У Нью-Йорку він зустрічався з українськими еміграційними науковцями. Під час зустрічі обговорювалася можливість налагодження контактів між еміграційними науковцями і науковою громадськістю в Українській РСР. Після Московського міжнародного історичного конгресу Іван Лисяк-Рудницький виїхав в Україну, де, за дорученням американських колег, мав уточнити досягнуті в результаті нью-йоркських розмов домовленості. “Згідно з цим дорученням, я переговорював в ректораті Київського університету, в Академії Наук та Міністерстві вищої освіти. В висліді цих розмов, устійнено наступний плян: наступного літа, в червні 1971, має поїхати на Україну група українських високошкільних професорів з США та Канади. Чисельність групи: б[лизько] 15 осіб, працівників різних наукових дисциплін. Поїздка розрахована на три тижні, з цього десять днів у Києві та по пять днів у Харкові та Львові Нашими господарями були б Київський ун-т та Міністерство Вищої Освіти. Кожний учасник групи мав би привезти з собою одну-дві доповіді, що з ними виступив би перед відповідними радянськими науковими авдиторіями. Крім цього передбачаються ширші дискусійні “панелі”. Учасники поїздки подорожують на власний кошт. Вони не репрезентують ніяких організацій чи установ, але виключно самих себе, на індивідуальній основі. В моїх розмовах я ставив також питання особистої безпеки, особливо тих наших колеґів, що є колишніми радянськими громадянами. Мене запевняли, що з цього погляду абсолютно нема чого побоюватися. Очевидно, нема ніякої гарантії, що радянський партнер не відступить в останній хвилині від домови. Проте мої київські співрозмовці виразно “палилися” до справи та говорили як люди, що мають відповідні повноваження. Отже, на мій погляд, справа серйозна та має вигляди на реалізацію. Після мого повороту, я зреферував проект кільком знайомим урядовцям Державного департаменту. Вони поставилися до цього з великим зацікавленням і сказали мені, що в історії американсько-радянських відносин ця справа безпрецедентна. Тому теж віднеслися до неї трохи скептично. Але рівночасно дали мені до пізнання, що якщо плян виявиться здійснимий, то учасники поїздки могтимуть розраховувати на відповідні стипендії” (із листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка, Вашінгтон, 18 жовтня 1970 р.).