Читать «Iсторичнi есе. Том 1» онлайн - страница 5

Тому що в Україні суспільно-політична думка зародилася приблизно в половині 19 ст., самостійні досліди Івана охоплювали період від того часу до тридцятих років нашого століття. Іван, який студіював на факультеті політичних наук у Берліні та Женеві, ніколи не став “кремлезнавцем”. Це відповідає логічним передумовам його занять: після 1933 р. в осередньосхідних землях, а після другої світової війни і в Західній Україні суспільно-політична думка перестала розвиватися, отже не було належної бази для дослідів.

Ті основні зацікавлення Івана вирішили також форму його вислову. Монографія, що вимагала б довголітніх “чорноробочих” архівних дослідів і в результаті мусіла б включати великий пояснювальний матеріял у формі приміток, тяжкий для логічного систематизування, а ще до того вимагала б кілька паралельних полюсів уваги, не відповідала його темпераментові. Він потребував швидкої реакції на свої думки, бо саме вона була підставою для його діялектичного мислення. Він мусів відразу реагувати, писемно чи усно, на цікаві інтелектуальні появи. Тут найбільше підходила форма науково-публіцистичного есею, з чітким філософічним фундаментом і бездоганною логічною структурою. Це заразом вирішило об’єм його праць. Найважніші есеї Івана займають від 10 до 40 сторінок. Тільки дві друковані праці перейшли той розмір: студія про Михайла Драгоманова як політичного мислителя, надрукована в “Аналах” УВАН у 1952 р., мала 50 сторінок (тут ідеться про перероблену версію Іванової дисертації, яку він захистив у Празі на весні 1945 р., незадовго до падіння там німецької влади). Друга праця з тієї категорії — це силюєта галицького політика та журналіста Осипа Назарука (1883–1940), що вийшла у 1973 р. як вступ до відомого нам тому кореспонденції Назарука з Липинським на 83 сторінках. (До речі, Іван знав особисто Назарука ще у Львові, мав з ним багато розмов. Останній належав до політичних приятелів його матері).

Більша за розміром праця Івана з історії Карпатської України, яку він розпочав в часи своїх студій у Колюмбійському університеті (1951–1953), залишилася незакінченою. В його архіві знаходиться машинопис на 175 сторінках. Об’єм праць Івана, надрукованих за сорокліття, себто за 1943–1984 роки, порівняно невеликий. Його бібліографія, включаючи рецензії та енциклопедичні статті, має близько двохсот позицій, які, мабуть, умістилися б у тритомнику, по 500 стор. у кожному томі. Але тут не йдеться про число сторінок, а про вагомість його друкованого слова. Як не був Іван автором більших монографій, так само й був далекий від причинкарства. Він умів вибирати головні теми, власне, між історією і політикою, і робити їх цікавими як для фахівців, так і для ширшого інтелігентного читача. Добрий філософський вишкіл (під впливом Василя Рудка), гострота й далечінь перспективи, інтелектуальна чесність і громадська відвага робили його есеї винятковими появами на нашому історико-політичному ринкові. Вихований, як вище сказано, на традиціях західньоевропейського лібералізму, він добре розумів світосприймання західнього читача і, пишучи, вживав той самий код, тому більшість своїх праць він міг паралельно подавати у двох версіях: англійській і українській. Варто б перевірити експериментально, яке було число англомовних і україномовних читачів Івана. Я маю підстави припускати, що кількість перших переважала. Це також торкається реакції, себто наукових дискусій, викликаних есеями Івана. Вони звичайно велися на сторінках англомовних видань, таких як “Slavic Review”, “Harvard Ukrainian Studies” або подібних. Без перебільшення можна твердити, що приблизно десять англомовних есеїв Івана міцно увійшли у міжнародну історіографію й стали підставовою лектурою як для студентів, так і викладачів історії Східньої Европи, спеціяльно на американському континенті. Під тим оглядом Іван більше зробив для поширення інформації про найважливіші проблеми України, а зокрема української суспільно-політичної думки для читачів неукраїнців, ніж хто-небудь із його колег.