Читать «Iсторичнi есе. Том 1» онлайн - страница 3

Іван Лисяк-Рудницький не був за своєю природою кабінетним ученим. Якби він міг жити і творити у структурі незалежної української держави, він без сумніву був би провідним науково-публіцистичним есеїстом, організатором культурно-політичних імпрез та амбасадором української інтелектуальної творчости. Він це робив би, мабуть, не як університетський професор, але, правдоподібно, як голова окремого відділу в системі кабінету міністрів.

А втім цю діяльність він виконував великою мірою й на своїй скромній посаді університетського професора. Тому було б несправедливо обмежити мою прелімінарну оцінку тільки його друкованими працями, не згадавши його унікальної в нас ролі рушія інтелектуального неспокою та, якщо вживати тепер модного американського терміну, “комунікатора” українських інтелектуальних вартостей як на українському, так і на американському й навіть на світовому форумах.

Іван був небувалим явищем в українському житті. Він без сумніву народився під щасливою зіркою. Тяжко собі уявити оточення, яке б стимулювало більше, ніж те, що творили його батьки та брати його матері. Символічним було теж місце народження Івана — Відень 1919 р., один із найкосмополітичніших інтелектуальних центрів Европи. Між 1919–1921 роками віденський дім адвоката та політика Павла Лисяка та його дружини педагога та суспільно-політичної діячки Мілени Рудницької був, як пише Іван Кедрин, “одним із центрів, де зустрічалися провідники тодішньої політичної еміграції”. Іван, що з молоком матері дістав свої інтелектуальні зацікавлення уже напевно прислуховувався до політичних дебатів, ще тоді, коли “під стіл пішки ходив”.

Після переїзду батьків до краю та їхнього розлучення він виростав під духовою опікою клану Рудницьких у Львові. А цей клан був унікальним. Матріярхом його була небуденна жінка, якій українська нація повинна буде колись поставити пам’ятник вдячности. Ольга Рудницька, сама з роду Шпігелів (1864–1950), залишилася вдовою після ранньої смерти свого чоловіка нотаря Івана (1855–1906), діда нашого Івана, з п’ятьма дітьми. Хоч і неукраїнка, яка — за свідченням її сина Івана Кедрина — ніколи не вивчила добре української мови, з пієтизму до свого чоловіка виховала всіх своїх дітей свідомими українцями, дала їм усім вищу освіту. І так українська нація дістала “п’ятірне гроно” — п’ять талановитих провідників у різних ділянках життя: найстарший син Михайло (1889–1975) став провідним літературознавцем і естетом, що вимагав від українських учених придержуватися в оцінці творів української літератури світових стандартів, і спеціялізувався одночасно в англійській, французькій та італійській літературах. Володимир (1890–1974), за професією нотар (як і батько), був визначним громадським діячем як у краю, так і на еміграції. Мати Івана Мілена (1892–1976) має заслуги як голова українського жіночого руху та як політична діячка, що захищала українську справу як у польському Сеймі, так і на форумі Ліги Націй у Женеві. Іван Кедрин (1896) — єдиний живий із “грона”, не тільки нестор української публіцистики. Як довголітній кореспондент, а опісля редактор “Діла”, він своїм талановитим пером створив епоху українського політичного репортажу, а, крім того, подарував нам свої мемуари — перлину того жанру. Наймолодший із братів Рудницьких Антін (1902–1975) — музика, композитор і диригент опер у Києві та Харкові.