Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 47

Коли кажуть — шкода, стратили не того, кого треба, — хіба не все одно, у кого відібрали життя? Ні, прихильники узаконених вбивств вважають, що потрібно страчувати винних, а невинних не можна. Карають вчинок, а не людину. Часом за дрібницю, часом за дуже поважний злочин. Людей не вельми цікавить, кого саме страчують: підлітка, жінку, психічно хворого, бідного чи багатого. Цю жінку страчують за те, що вона якось не одягнула паранджі, а цього чоловіка за пограбування банку і вбивство поліцейського. Чомусь люди, які доводять необхідність смертної кари, не замислюються, що коли, наприклад, у Саудівській Аравії відмінять страти, обоє цих людей залишаться жити, і ніколи не буде заподіяно смерти справді невинному.

Насильство починається непомітно, але, отримуючи поживу від суспільности, на половині шляху через нього раптом починають гинути люди, виникає недовіра серед живих. Мабуть, не слід шукати опертя в минулому, а оновлення у майбутньому, бо те, що ми оберемо сьогодні, значно важливіше. Наші очі — несправжні. Це — вузенька шпаринка, через яку ми дивимося на світ, вигаданий кимось, де навіть жорстокість якась несправжня, відчужена від нашого сумління. Тому нам цікаво спостерігати за жахливими речами, які роблять інші, чужі. Підсвідомо відчуваємо, що перебуваємо на межі, яка розділяє буття від небуття, але реально існуємо в сірих сутінках нашого вузького поля зору, боячись визнати, що ми є частиною величезного океану подій, вражень, настроїв, де можна почути биття кожного серця, де кожен звук залишає слід на поверхні і глибині перед тим, як сягнути дна і зробити на ньому знак.

Вузьким зором ми бачимо не людину, а певний тип, керуючись поверховими враженнями та всепроникаючою громадською думкою. Людина, засуджена до страти, — це лише засуджений вчинок. А громадська думка підказує: ворог, якого треба позбутись, щоб ти жив спокійно. Але якийсь крайчик, острівець, що міг би стати материком, охоплений жахом, бо ти знаєш, що ота людська істота зараз безмежно самотня, більше мертва, ніж жива. На мить навіть стаєш нею. Страх змушує тебе тікати, але не від того, що це подзвін і по тобі, а перед чорною дірою непізнаного, жахливого, нелюдського, яка погрожує всмоктати у себе такі звичні, домашні сірі сутінки. Той, хто виконує вирок, уперше, мабуть, відчував те саме, але потім знайшов у собі матеріал, аби збудувати мур задля власного спокою. Власне тому людське життя таке складне, що ми шукаємо захисту, ховаємо душу до мушлі, бо кожна людська істота — наша потенційна загроза, а кожна інша істота — ні, ось чому ми так тужимо за природою. Той, хто живе у ній, відчуває себе нею, поєднаний плоттю і душею, не має страху. Не суттєво, чи живе він серед людей, чи серед звірів. Страждання і смерть для нього лише миті існування, які треба перетерпіти. Це зовсім інше, ніж безпорадне отупіння, з яким засуджений йде до місця страти, де його чекають кат і спостерігачі. По суті, вони складають єдине ціле: злочин і покарання, жертва і вбивця, кат і лікар. Раніше любили страчувати на світанку, коли ще не зійшло сонце, щоб не потрапити під його світло, не осквернити божественної суті, адже сонце світить однаково усім, не вважаючи це благом. Добро і зло — вузькі поняття. Обираючи між ними, ми арґументуємо власний вибір якимись тимчасовими явищами. Людина здатна виявляти надзвичайну гнучкість і безпринциповість, коли йдеться про суспільні стосунки. Сьогодні вона каже стратити, а завтра помилувати. Присяжні на суді в одному кінці міста визнають підсудного винним у вбивстві, а в іншому можуть визнати невинним, залежно від складу лави присяжних. У одному випадку засуджений опиняється на електричному стільці, у другому — на волі. Закон, який усі повинні поважати, на практиці виявляється оманою. Скількох невинних було страчено лише тому, що їм не повірили, і вони стали іграшкою політичних амбіцій! І скільки їх ще буде, доки людство не перестане вбивати іменем Бога чи іменем держави. Коли страждає невинний, небо падає на землю і розбивається вдрузки. Коли винний корчиться у передсмертних муках, ніхто не радіє і не плеще у долоні, бо чужі муки — це не сатисфакція, і не розв’язання проблеми. Як пишуть у детективах, кому вигідна чиясь смерть, той і вбивця. Страчують не найгірших, бо тоді б механічно зменшилось число злочинів. Страчують психічно хворих, тих, хто не може себе захистити ні владою, ні грошима, страчують, врешті, тих, хто вирізняється серед інших.