Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 44

Галина Пагутяк

Уявімо, що вчора у країні існувала ще смертна кара, а сьогодні її скасували. І всі суди цієї країни мусять змінити форму покарання за той сам вчинок. Післязавтра знову відновлять смертну кару, і когось пошлють на ешафот. Невже вони змінились за одну ніч? Виконавець — це не людина, а знаряддя чиєїсь волі, і не відповідає за власні дії, навіть, якщо вони відбирають у когось життя. Відповідає за них абстрактна персона, обличчя якої ніхто не бачив, чи богиня правосуддя із зав’язаними очима. Від такого видовища починають тремтіти ноги, і руки безсило опускаються. Хто нас переконає, що це лише ілюзія?

Є люди, які принципово проти страт, але воліють бачити вбивцю на електричному стільці, щоб він не убив ще когось. Вони по-людськи бояться.

Але страчують і за «державну зраду», або «зраду Батьківщини», хоча це влада уособлює Батьківщину, а влада — щось таке тимчасове, нав’язливе, навіть осоружне. Завтра вона зміниться, і вчорашній злочинець стане мучеником-героєм. Та життя йому уже не повернеш. Отже, страчують за погляди, що не узгоджуються з поглядами більшости.

Страчують за фальшування грошей. Це — класична кара. Колись фальшивомонетників варили живими у казані з олією, бо вони сміли конкурувати з державою… У Совєцькому Союзі підробка грошей вважалась смертельним злочином. Убивця заслуговував більше поблажливости, ніж той, хто брав на себе обов’язки Монетного двору. Люди — дивні істоти. Вони воліють втратити життя, аніж маєтність. Вони стають незмірно жорстокими, коли хтось посягне на їхню власність.

Страчують за розтринькування грошей (у великих розмірах), за хабарництво… Якщо кожен з нас у душі не проти мати вдома портативну машинку для друкування грошей, то нині заздрість ладна розтерзати кожного, хто розбагатів. «Заздрість, купівля непотрібних речей, балаканина», як писав ще у 60-і роки російський фантаст Іван Єфремов, є ознаками сучасного суспільства. А тепер ці слова, вимовлені ніби між іншим, засяяли погрозливим червоним світлом на мурах людської цивілізації. Коли хтось має гроші, вони не зникають після його смерти, а перетікають з одних рук в інші. Вони, як матерія, якої не більшає і не меншає, бо це призвело б до загибелі Всесвіту. Так само грошей не більшає і не меншає, але їхній рух, переливання знищують на своєму шляху людей. Грошові відносини між людьми — це хвороба, яка почалась з ілюзії, ніби багатство здатне зробити людину досконалою істотою. Жертви грошових відносин вигідні державі, бо їхнє майно переходить до неї. Правда, держава — це лише символ, а суть її складають торгівці людьми, чиї обличчя покриті маскою лицедіїв.

Мабуть, інквізиція не протривала б від тринадцятого сторіччя аж до вісімнадцятого, якби не була економічно вигідною. Насамперед церкві, що забирала левову частку майна засуджених і страчених, а також донощикам, що отримували певний процент. Без них нелегко було б відшукати достойних єретиків, тобто заможних. Завжди найкраще виживають ті, хто не має нічого, не бажає працювати, живе лише миттю. Для таких навіть шибениці шкода, бо вистава, що називається стратою, потребує коштів.