Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 42
Галина Пагутяк
Коли Божа заповідь каже «Не убий!», то здійснюється один з найголовніших законів Всесвіту, тому ненависть є настільки небезпечною, що вважається смертним гріхом. Якби люди бодай трохи не боялися порушити ці закони, де були б ми нині?
Монтень наводить факт з хроніки Кромера «De rebus Poloniae»: «Розповідають про Вітовта, князя Литовського, що ним колись був виданий закон, згідно з яким засуджені на смерть злочинці повинні були власноручно виконувати над собою вирок, бо він не розумів, як це невинні треті особи можуть брати участь у людиновбивстві чи примушуватись до нього» [31].
Трохи дивний закон для п’ятнадцятого століття, правда? Але ще дивнішим видається те, що суддя чомусь сам не виконує вирок, а доручає це третій особі. Мені це теж важко збагнути. Але люди не замислюються над такими простими речами. Їм вистачає дотримуватись закону, який самі люди придумали, а не Вищої справедливости. У таких законах на першому місці завжди філологічна узгодженість. Будь-яка професія — це лише робота, яка повинна підтримувати життя, а не нищити його. Тому у давнину кати вирізнялись серед інших людей одягом, атрибутами, певною ізоляцією від громади. Вони викликали страх, зогидження, хоча були лише виконавцями.
Проте законодавець, суддя, які створюють і застосовують закони, спрямовані на знищення живих істот, виглядають навіть дуже поважно і вважаються майже священними особами, як колись жерці. Так вони захищаються від сумнівів людини, яка відчуває, що її вчинки суперечать самій природі. Єдина святість, що існує у Всесвіті, — це святість життя, зростання, вдосконалення. Наука вважає Всесвіт обмеженим у часі. Це все одно, що повторити: «Оскільки Бога немає, то все дозволено!» Але Всесвіт не один, і ніхто з людей не став ще свідком його кінця. Наше життя дуже коротке, ми ще не сягнули такої досконалости, аби усвідомити, що самі вигадали смерть і прирекли на неї усе існуюче.
