Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 39

«Через деякий час усі в’язні були такі виснажені, що заточувалися на кожному кроці, наче п’яні. Ми думали тільки про те, як роздобути щось їстівне. Для роботи у хліві призначили нас чотирьох. Завдяки цьому ми мали більше їжі, але за це довелося дорого заплатити. Кожну з нас неодноразово ґвалтували охоронці. І через якийсь час від нас залишилися самі шкіра та кості. Щоденно вмирало близько 15 в’язнів. Тіла померлих складали стосами і притрушували землею. Звідти йшов нестерпний сморід розкладених трупів. За рештки їжі, що часом лишалася на дні казана, зчинялися бійки. Охоронці вигадали розвагу — кидали на землю чайні поденки, на які накидалися знесилені в’язні.

В’язня, що звався Тубтен Дхардьє, упіймали, коли він намагався надгризти литку трупа, кинутого в одну з куп. Охоронці тяжко побили його і почали допит. В’язень захищався, кажучи, що «нічого не з’їв», бо на трупі лишилася сама шкіра — а він був такий знесилений, що не міг її навіть прокусити.