Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 32

Люди не живуть, як раніше, племенами, коли харчі ділились порівну. Нині їх об’єднує лише сім’я, хоча це об’єднання відбувається не на соціальному рівні, а на рівні володіння спільним майном та вирощуванні дітей. Саме вирощування, бо виховання швидше нагадує клонування. Батьки прагнуть створити копії себе самих. Якщо у них бракне почуття власної гідности, вони робитимуть усе, щоб заглушити його у дітях. Любов виливається у щось однобічне: це любов, яка дає одяг, ласощі, безліч іграшок, серед яких є й живі. А діти лише беруть цю любов, і їхнє пересичене існування робить їх байдужими до інших, і що дуже прикро, безпорадними. Людина з високорозвиненої країни не здатна знайти для себе їжу десь, окрім супермаркету, не вміє обійтись без різних технічних засобів на кухні. На неї працює уся промисловість, усе йде на задоволення її потреб. Вільям Блейк вклав в уста Диявола слова: «Надмірність веде до палацу мудрости», хоча, можливо, він мав на увазі інше пересичення. Блага ціль — полегшити людський побут — обертається змушуванням людини до купівлі щораз більшої кількости непотрібних речей. Замість того, щоб дати необхідне тим народам, чиї діти вмирають від голоду, не мають у що вбратися і не ходять до школи, розвинуті суспільства пропонують демократію, суть якої полягає у тому, що всі мають рівні можливості, окрім чужих.

Реклама пропонує викинути старий холодильник і купити нову модель, хоча раніше меблі служили кільком поколінням. Свята давно втратили таємничість і перетворились на бізнес. Бажати стати рівними тоді, коли кожен повинен би мати стільки, скільки він потребує, це та сама дорога, яка веде до пекла. Рівність — це право на гідність, на почуття, на розуміння. Рівність — це коли ніхто нікого не вважає гіршим за себе, а просто іншим.

Соціальну справедливість ми вже бачили: грабуй награбоване, а далі таке собі клонування, однакове для тоталітарного та демократичного суспільства. Звідси починається нетерпимість: релігійна, політична, соціальна. Розум стає безсилим, коли йдеться про вищу правду — природні права людини. Коли відібрати їх у неї, вона перестає бути особистістю, ніколи не почуваючи себе у безпеці. Жорстокість, насильство, війна, голод, каральна машина страт і тортур, божевілля, фанатизм — ось що таке абсурдне існування людини, метою якого є допровадити її до фізичного і духовного знищення.

Сучасна розвинута цивілізація — наче смітник, куди від достатку викидають зайве, тоді як інші їдять кору з дерев і листя. Кажуть, у ресторанах на Заході страву, яку ніхто не замовив протягом двадцяти хвилин, викидають. Турбуються про здоров’я. Шкідливе виробництво переносять до третіх країн, теж турбуючись про здоров’я громадян демократичних держав.

…Тринадцятирічна дівчинка-біженка із Сьєрра-Леоне тричі на день йде за 5 км по воду для двох братів, сестрички та двох стареньких родичів. Щодень вона мусить роздобути в’язанку хмизу, жменьку рису і трохи бананів. Їй легко стати щасливою. Знайти батька, який загубився у хаосі війни, чи сім’ю, що стане ними опікуватись, і, звичайно, змогу заробляти на життя [24]. На світі безліч таких осиротілих дітей, які ніколи не їли вдосталь. Щастя не може бути для всіх одне. Це — завжди особливий стан душі. Щасливими не зроблять ні релігія, ні ідея, ні суспільство, а саме вони прагнуть нас ощасливити. Щастя — це те, на що ніхто не повинен зазіхати. Іноді воно — просто їжа в твоїх руках, яка продовжить життя сьогодні і завтра.