Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 28

Ось так писав німецький поет Андреас Гріфіус у сонеті «Плач Батьківщини 1636 року» [22].

Коло четверте: планета голодних

Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитись, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, жидівки: вона була мабуть ще нібито молода, хоч того не видно було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи може намиста, облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало і не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:

— Хліба!

Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися, Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула чи вмерла, чи просто знепритомніла, вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як каліка.

Микола Гоголь, «Тарас Бульба» (1835)

Усіх людей звикли поділяти на розумних чи дурних, багатих чи бідних, ситих або голодних… Кращого завжди мало. Зла більше, ніж добра, злиднів більше, ніж багатства. Однак це ще не означає, що так повинно бути. І зовсім не означає, ніби зло та нещастя посилаються нам задля науки, чи задля рівноваги, чи просто ради гостроти відчуттів. Вони є лише наслідками хибних кроків людини, котра сама творить зло і тому глибоко переконана у його незнищенності. Більшість людей вважає саме так і нема чого дивуватися. Зло, на відміну від добра, яке завжди легко впізнається і викликає одностайне схвалення, має безліч різних форм і ще більше тлумачень. Мені вже доводилось говорити про арґументи на користь знищення хворих тварин, на користь війни, яка скорочує населення, а також на користь знищення розумово та фізично неповноцінних дітей. У XVIII сторіччі опозиційний французький філософ Ламетрі в’їдливо розповів про людину-машину, котра ненавидить усе, що могло б завадити роботі її механізму. Розум у неї — не для пізнання світу, а для виживання у цьому світі. Замість гармонійного існування людина обирає добробут, прогрес, що гарантує їй це виживання. Заради такої мети можна убивати інших істот. Отруйна думка про недоцільність утримання неповноцінних істот, що поширювалась нацистською пропагандою, досі має таємних прихильників. Такі ідеї мандруватимуть світом, доки людина і, мабуть, усе людство, не усвідомлять, що у Всесвіті немає чужих, тому людей не можна ні розділяти, ні протиставляти. Злі й добрі люди однаково прагнуть жити. Багатих і бідних тривожить завтрашній день. Розумні й дурні мають почуття гідности. Ситі й голодні — їм не вдається забути про існування власних антиподів…