Читать «Жорстокість існування» онлайн - страница 23

Війна не змінила своєї суті, але набула нині інших ознак. Найбільша війна століття, Друга Світова, як пише Станіслав Лем у книзі «Провокація» (1989), була замішана на дарвінівській теорії. Постаріле християнство не знесло б такого ідеологічного тягару. Теорія Дарвіна про боротьбу видів за виживання, в якій слабші приречені на вимирання, враховує лише фізичні параметри і абсолютно не підходить для людини, навіть коли йдеться про біологічний вид, не надто вдало названий homo sapiens. Сама людина — неподільна, як особистість вона має бути цілісною, а її поділяють на чоловіків і жінок, розумних та дурнів, багатих-бідних, бородатих-безбородих, рабів-господарів тощо. Фашизм отруїв увесь світ ідеєю біологічної нерівности народів, серед яких найдосконаліші — арійці, слов’яни — їхні раби, а євреїв та циганів слід знищити як неповноцінних. Втім, знищити слід також неповноцінних фізично, розумово відсталих, і тих, хто вміє мислити самостійно. Усе, що діялось в Німеччині у 30-х роках, вихлюпнулось на світ у 1939-му. Народ-обранець мусив покращити власну долю. Отже, і тут була замішана комерція в ім’я розширення Lebensraum. Кожна тоталітарна ідеологія призводить державу та народ до духовної та інтелектуальної самокастрації. Німеччина винищила чи вигнала найблагородніші особистості, прирікши себе на загибель. Те саме зробили сторіччя інквізиції у Іспанії, через що вона стала третьорядною державою, а фашистський режим заморозив остаточно паростки духовности, що з’явились у ХХ сторіччі. Те саме діялось у Совєцькому Союзі: сімдесят років тоталітарного режиму зробили з нас недолугих закомплексованих істот, які намагаються нині компенсувати власну недолугість чарами загадкової слов’янської душі. За цей час ми стали еміґрантами на нашій планеті, котрі не знають, що їм робити і потрохи звикають до цього статусу. Будь-який режим виключає інакомислячих, а інші суспільства їх терплять, не вдаючись до відкритого терору. Усе, навіть смерть, виглядає фальшиво — з її обрядами, пам’ятниками, некрологами. Чи не дивно, що годі відшукати правду в історичних хроніках, які переглядає кожне покоління…

Але сьогодні ми маємо змогу безпосередньо спостерігати за війнами, вогонь яких підтримують могутні промисловість та торгівля, війнами, спрямованими на знищення людини, хоч те саме давнє лицемірство намагається приховати матеріальну зацікавленість начебто сторонніх осіб та держав. Війна — це лише бізнес. І, як у класичних детективах, варто поставити запитання: кому це вигідно? А коли отримаємо відповідь, війна постане у зовсім іншому освітленні, і тоді не виникатиме проблеми, за кого стискати кулаки. Тут не побачиш героїв, бо переможцями у війні можуть бути лише людська гідність і милосердя. Зброя в руках робить людину потенційним убивцею. Снайпери, підривники напевно пишаються власною професійною майстерністю, як винахідники зброї своєю, а комерсанти вдалою оборудкою. Так само різники пишаються виконаним планом. Привернути увагу до абсурдности людських вчинків свого часу намагалися екзистенціалісти, які були зустрінуті обурливим виттям обивательської частини суспільства, а нині філософія більше занурена у тлумачення текстів, хоча філософи завжди були чиїмось слугами, а яка у слуги відповідальність? Зовсім невелика: служити панові, щоб він був задоволений і не прогнав. Служники і пани війни в сучасному світі перебувають від неї самої ніби на віддалі. Поняття «ворог», як і «герой», зараз настільки розмите, що його майже не вживають. У сучасних війнах найстрашніше те, що ворог не бачить жертви, а жертва — ворога. В Анґолі тисячі дітей загинули і стали каліками через протипіхотні міни. Мінні поля там і досі не знешкоджені. У нас безрука чи безнога дитина викликає у перехожих жаль і співчуття, а у цій африканській країні це явище настільки звичне, що його перестали помічати. Скалічені люди із Сьєрра-Леоне, зґвалтовані жінки з Югославії бачили обличчя власних катів, а водночас не бачили: лише маски жорстокости. Вони не знають імен кривдників, а наркотики вкупі зі зброєю роблять з вояк «лицарів без страху і сумління». У чорній масці чи без неї вони нищать усе на своєму шляху в тій війні, де немає переможців, де громадяни однієї країни вбивають співгромадян, аж поки не зостанеться нікого живого. Серби вбивають албанців, албанці — сербів, хоча живуть на одній землі. Обличчя того пілота, що скинув атомну бомбу на Хіросіму, ніхто не побачив у мить власної смерти. Він лише виконував наказ. За відмову — військовий трибунал. Армія існує завдяки тим, хто вміє безвідмовно виконувати накази. У цьому її сила: ніхто не посміє заперечувати. Як можна виховати у людині таку покору? Лише жорстокістю, яку м’яко називають іноді дисципліною. Вона, ніби вода, знаходить слабке місце у кожній людині. Принаймні, страх перед болем змушує бути слухняним. Покора перед силою одних пригнічує, і вони стають жертвами, а у інших породжує вседозволеність. Сила у наш час — це гроші, влада у наш час — також гроші. Будь-які методи — прийнятні. Яке суспільство, така і його армія. Добре, коли вона лише бавиться у війну на маневрах. Але досить спалахнути справжній війні, армія стає знаряддям насильства і буде чинити усе, що наказують, навіть більше. Армія перекреслює особистість: доки ти залишаєшся там, ти лише тіло, одягнене в уніформу.