Читать «Збігло літо» онлайн - страница 86

— Ой, помовч, будь ласка, — Саймон так раптово зупинився, що вона аж наштовхнулась на нього. — Ким ти себе уявляєш? Джеймсом Бондом чи ще кимось? — Якусь мить він холодно дивився на неї, а потім додав уже лагідніше: — Вони ніколи не дозволили б йому тут залишитися, якби він був з бідних. Хіба ти цього не зрозуміла? Він одержав дозвіл тільки через те, що в нього багатий дядько. Містер Патель хвалив нас за допомогу лише задля годиться. Наче ми вередливі діти й нас слід підбадьорити. А крім того, коли вже всім відомо про острів, тут нікого не сховаєш. Він перестав бути безлюдним. — Саймон помовчав, важко ковтнув, немов у горлі в нього щось застрягло гостре, і додав: — Та й насправді ніколи ним не був…

Він повернувся до Мері спиною і пішов уперед. Спочатку стежка нічим не відрізнялася від тієї, що вела до мосту, — така сама вогка, поросла травою і мохом, але далі вона ставала ширша й твердіша. Вони звернули й побачили другий кінець озера: широка, сяюча гладінь чистої від осоки води, з причалом та кількома пришвартованими до нього човнами. Трохи віддалік, окремо один від одного, ніби цураючись компанії, сиділо кілька рибалок, укривши пледами коліна. А позаду них, за деревами, в промінні полудневого сонця виблискував метал автомобілів. Там була стоянка.

— Це приватний клуб рибалок, — глухим голосом пояснив Саймон. — Дуже дорогий. Сюди приїздять багаті люди з Лондона. Там є ще один в’їзд, з того боку, де колись стояв старий будинок. Ми нікого не зустрічали, бо наш кінець озера заріс травою. А ловити рибу зручно тільки на чистому плесі. Далеко багаті люди не заїжджають своїми машинами. Але вони весь час були тут…

Саймон зсутулився, засунув руки в кишені й спохмурнів.

Мері з хвилину дивилася, як він стоїть і понуро спостерігає за рибалками на тому боці озера.

— Саймоне! — покликала вона його.

Він не відгукнувся. Рибалки сиділи нерухомо й здавалися манекенами, а не людьми. Тільки їхні кольорові поплавці погойдувалися на воді.

— З острова ми їх не могли бачити, — сказала Мері, — І їм нас не було видно. Отже нічого не змінюється. Ми можемо вдавати, що їх там немає.

— Який сенс удавати? — сказав Саймон і, обминувши Мері, пустився так швидко бігти вглиб острова, що вона ледве поспівала за ним.

Мері знайшла його на крутосхилі над гротом. Саймон стояв і дивився на озеро. На його обличчі виднілися смужки від сліз, схожі на сліди равлика. Він здригнувся, ніби не сподівався побачити її тут.

— А що ти робитимеш з Ноаксом? — запитав він, неначе вони могли тепер розмовляти тільки на практичні теми.

— Заберу його додому, — відповіла Мері. — Тітка Еліс дозволила.

— Ноакс здичавів, — сказав Саймон. — Він не житиме вдома.

— Але ж я живу, — заперечила Мері, відчуваючи себе щасливою. Такою щасливою, що навіть не образилася, коли Саймон сказав байдужим тоном:

— Ти ж не дикий кіт. — І, відвернувшись, знову став дивитися на озеро.

— Що з тобою, Саймоне? — сказала вона. — Будь веселішим.