Читать «Збігло літо» онлайн - страница 82

«Нам дуже шкода, що твоя далека подорож виявилася марною. Але чекати немає сенсу. Або кликати її. Вона не прийде…»

— Мері! — пролунав голос тітки Еліс.

Вона заповзла далі в кущі й присіла навпочіпки. Гілки чіплялися за волосся, витягуючи пасма. Озирнувшись, вона сховала голову в коліна.

— Мері, голубонько! — гукнула тітка Еліс. — Ти знаєш, хто приїхав?

Мері так притислася до землі, ніби хотіла заритися в неї й прорости корінням. Дихання в неї стало частим-частим.

— Будь ласка, Мері, — сказала тітка Еліс і доторкнулася до її руки.

— Я не можу, — сказала Мері. — Не можу…

Тітка Еліс мовчала.

Мері підвела голову й глянула на неї.

— Мене нудить.

— Я знаю.

— Скажіть, що мене нема. Або що я вмерла чи ще щось придумайте…

— Не годиться втікати, — сказала тітка Еліс.

Вони вибралися з чагарника, перетнули лужок і ввійшли в дім. Мері пленталася, низько опустивши голову. Тітка Еліс ішла слідом за нею.

В кімнаті було троє. Дідусь і ще якийсь чоловік стояли біля вікна. А мама сиділа на килимку біля каміна, в якому вперше цієї осені розклали вогонь. Вона простягнула до вогню руки. На її пальцях виблискували персні.

— Ріднесенька моя! — вигукнула мама. — Боже, як ти виросла! Мов жердина!

Мері відчувала себе незручно, не знала, куди подіти руки. Вона якось незграбно переступила через килимок і зупинилася, щоб її поцілували.

— Ти пахнеш фіалками, — сказала вона мамі.

Чоловік біля вікна засміявся.

— Ріднесенька моя! — повторила мама й також засмі-ялся, ніби Мері сказала щось смішне. — Це страшенно дорогі парфуми. — Вона поклала руку Мері на плече. — Дай-но я подивлюсь на тебе.

Мері глянула на маму. Вона вже й забула, яка гарна в неї мама — гладеньке лискуче волосся, великі лагідні очі, — і яка молода. Надто молода, щоб бути мамою.

— Не можу повірити, — весело й голосно сказав чоловік біля вікна. — Я й справді не можу повірити в це.

— Боюсь, що це правда, — сказала мама. — Це й справді моя донька. А це, рідна моя, Джеф. Сподіваюсь, що ви будете добрими друзями.

— Звичайно, будемо. — Джеф підійшов до каміна. Він був високий та імпозантний, ніби з рекламної картинки. — Звичайно, будемо, — повторив він і підморгнув їй. — Славна дівчинка! Я читав про тебе в газетах.

— Пробачте… — знічено промовила тітка Еліс. — Прийшов репортер і встиг з нею побалакати, перш ніж я збагнула в чім річ. Я подумала що це газівник, і дозволила їй відчинити йому двері. Це моя провина.

— Дурниці, Еліс, — сказав дідусь. — Це не має ніякого значення. Просто дев’ять днів дива…

— А мені подобається, що про мене написали в газеті, — сказала Мері, хоча насправді їй було байдуже. Просто дивно було читати про себе, про Саймона, Крішну. Ніби це було троє зовсім незнайомих їй людей…

— А я й не сумніваюсь, що тобі це подобається! — Джеф схопив її за руку. — Не сумніваюсь!

Цікаво, промайнула в неї думка, чи завжди він повторює фрази двічі? Краще б він відпустив руку.

Але він і не думав відпускати.

— А як там твій юний друг Патель?

— Чудово, дякую, — відповіла Мері. — йому зробили операцію, і тепер вій почувається набагато краще. Ми збираємося провідати його. Після обіду.