Читать «Збігло літо» онлайн - страница 76
Ніна Боден
— Зараз не час бути бридливим. Ми мусимо щось робити.
Блискавка освітила приміщення. Спалах був уже не такий яскравий, як попередні, але Мері встигла побачити біле, мов крейда, обличчя Саймона.
— Ти що, хочеш, щоб він помер?
Останнє слово луною відгукнулося в печерах і коридорах грота, а за нею знову прокотився гуркіт грому, хоча вже меншої сили і схожий більше на оглушливий стогін. Ніби раптом зітхнула втомлена земля.
— Гроза минає, — сказав Саймон, глянувши вгору. І як тільки він це сказав, крізь маленьке віконце просочилося слабке світло. Звичайне денне світло.
— Я помру, — раптом сказав Крішна й аж зойкнув від страху. — Я помру.
— Ти не помреш, не бійся, — заспокоювала його Мері, притискуючи до себе. І, люто зблиснувши очима на Саймона, додала: — Ти не слухай його.
— Ой, болить, — простогнав Крішна. — Мері, будь ласка, допоможи мені.
Він перевернувся на бік і сховав голову в коліна. Мері затулила руками йому вуха й глянула на Саймона:
— Їдь по тітку Еліс. Вона була колись медсестрою і знає, що робити.
12. Після грози
Мері ніжно притискувала голову Крішни до грудей і наспівувала йому. Коли він стогнав, вона сама відчувала його біль, ніби штрикали ножем у її власний живіт. І їй було страшно.
Між піснями вона стурбовано допитувалася:
— Тобі краще? Ну хоч трішечки? Ти себе вже краще почуваєш?
— Помовч, Мері, — жалібно благав він. — Від твоїх розпитувань краще не стане.
Вона відчула таку полегкість на душі, що аж засміялася, й притисла його до себе. Коли в нього є ще сили сердитися, він не помирає.
І вона співала йому, аж поки захрипла, а він поважчав у неї на руках. А коли впевнилася, що він заснув, поклала його на папороть якомога зручніше й вийшла з грота.
Гроза покотилася вдалину, настав чудовий вітряний вечір: по озеру бігли сріблясті брижі, а по зеленуватому небу пропливали яскраво освітлені по краях легкі хмарини. Йдучи до мосту, Мері покликала Ноакса, але його й слід пропав.
Не було ніде й Саймона. Вона всілася під рододендроновим кущем, звідки, будучи непоміченою, могла бачити міст. Руки в неї боліли — довго тримала Крішну, — а серце щеміло. Тепер, коли чекати залишилося недовго, вона злякалася — вже не за Крішну, а за себе. Прийде тітка Еліс і врятує Крішну, але хто врятує її, Мері? Бона зрадила тітку Еліс, і тій уже все відомо. Від цієї думки вона здригнулася й увібрала голову в плечі. Вона не зможе глянути тітці в очі. Не зможе…
— Я не можу, — сказала тітка Еліс. — Не можу…
Вона пройшла першу половину мосту й тепер із жахом дивилася на вузьку дошку. На тітці була якась безформна дощова накидка, що сягала їй аж до п’ят, а сиве волосся розкуйовдилося від вітру й розвівалося біля обличчя, мов космаки у відьми. А Мері вона здалася красунею.
— Все буде гаразд, — сказав Саймон. — Не треба тільки дивитися вниз.
— Ви так думаєте? — невпевнено сказала тітка Еліс. — Не знаю…
— Я зав’яжу вам очі, — запропонував Саймон. Він дістав з кишені не зовсім свіжу носову хустину.
Тітка Еліс покірно стояла, поки він зав’язував їй очі. Кінці хустини стирчали в неї над головою, мов кролячі вуха. Бліда, мов бруква, вона непевним кроком ступила на дошку.