Читать «Збігло літо» онлайн - страница 74

— Мені гаряче, — сказав Крішна.

Саймон встав.

— Піди краще в грот і виспись там. — Він приклав руку до чола Крішни, й на обличчі в нього відбився здивований вираз. — Звичайно, буде гаряче, — одразу знайшов що відповісти він, — коли ти нап’яв на себе стільки одежі! І светри, і фуфайка — ніби тут Північний полюс! Ти що, з глузду з’їхав?

Він говорив тим стурбованим тоном дорослого, якого Мері давно вже від нього не чула. Цікаво, чи й справді Саймон захвилювався? Та якщо й захвилювався, однаково він не сказав більше нічого, а лишень відвів Крішну в грот, повернувся, витираючи з чола піт, і запропонував викупатися в озері.

— Це найкраще, що ми можемо зараз зробити, — пояснив він.

Вода була тепла, як у ванні. Плавати було ліньки, й вони, лежачи на спинах, тільки спроквола ворушили руками, а невидима течія поступово зносила їх на середину озера. Волосся прилипло до обличчя Мері, немов водорості, лоскотало рот, але вона лінувалася відкинути його назад. Замість цього вона перевернулася на живіт і розплющила у воді очі. В сонячний день можна було розгледіти цілі плантації водоростей, схожих на казковий підводний ліс, у вітті якого замість пташок таїлися рибки, а одного разу вона бачила, як дев’ять великих форелей — вона їх точно перелічила — причаїлися в неглибокій ямці на дні озера й лежали собі нерухомо, і Мері вирішила спіймати їх, та спроба виявилася марною… Але сьогодні під водою нічого не видно, лише густий брунатний морок, ніби хтось узяв величезну ложку, зачерпнув нею з дна мул і розмішав його, перетворивши воду на суп. Затамувавши подих, Мері пливла обличчям донизу, аж поки торкнулася руками килима кучерявих водоростей, що вкрили частину плеса. Тоді підвела голову й, хапаючи ротом повітря, почала роззиратися, шукаючи Саймона.

Його не було видно ніде. Небо геть почорніло, й кругом було так темно… Не тільки Саймона, а й берега не видно…

Спалахнула блискавка. То був не просто миттєвий зигзаг, а суцільне сліпуче сяйво, ніби хтось увімкнув електрику. І тут вона побачила Саймона, що висунув з води голову, немов тюлень.

— Саймоне! — гукнула вона, але у відповідь лише загуркотів грім, та так, що, здавалося, розкололась земля.

У цілковитій темряві вона попливла в той бік, де бачила Саймона, але цієї миті знову спалахнула блискавка, яка, здавалось, вдарила у воду. Мері побачила, як, вигнувшись, загойдалися водорості, немов дерева у пориві ураганного вітру, хоча на поверхні води не було хвиль, а рододендронові кущі на острові, вибілені світлом блискавки, здавалися вирізьбленими з каменю.

Саймон щось крикнув. Їй здалося, ніби він вигукнув: «Чудова гроза!», але слова його потонули в гуркоті грому, що прокотився над ними, й раптовому шумі дощу. Білі струмені затарабанили по воді, немов били сталевими прутами по товстому склу. Мері пливла ніби крізь водоспад, а коли дісталася до Саймона, щось так ударило їй у щоку, що вона аж зойкнула.