Читать «Збігло літо» онлайн - страница 72

У неї пересохло в горлі й вона ковтнула слину.

— Учора я про дещо дізналася. Твоя тітка працює у нас. Прибиральницею.

— Я знаю. Світ тісний. — Саймон шпурнув другий камінець, але він підстрибнув над водою лише двічі. — Хай йому біс! — буркнув Саймон.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що знаю. Частіше мий вуха, коли погано чуєш. — Його власні вуха густо почервоніли, й він додав удавано байдужим тоном: — Увечері, напередодні нашого приїзду сюди, тітка була в нас і розказала, що до її хазяйки приїхала племінниця на ім’я Мері. Їй дванадцятий рік. Я задав їй кілька запитань. Не дуже багато, просто щоб пересвідчитися.

— Уявляю, що вона про мене наговорила.

— Авжеж, — усміхнувся Саймон, та, перехопивши її погляд, одразу став серйозний.

— Чому ж ти мені не сказав? — сердито запитала вона.

— Я вважав, що так буде краще, — Він набрав пригорщу гравію і шпурнув його в озеро. — По-перше, ти могла подумати, що я намагаюсь тебе викрити.

— Он що, — принижено сказала Мері. — Авжеж, я розумію.

— А я і не збирався тебе викривати, — вів далі Саймон. — Вона зайшла до нас випадково. І я жодним словом не обмовився, що знаю тебе.

— А тепер вона знає. Я зустріла її на пошті разом з Поллі-Анною. Це було жахливо.

На згадку про цю жахливу зустріч вона відчула себе так, ніби на неї наринула морська хвиля. Їй навіть здалося, що вона ось-ось потоне під нею. Мері сіла, прихилившись до стіни гроту, й уткнула обличчя в долоні. Сльози текли крізь пальці.

— Вони сказали їй, що я сирота, що я голодую, а тепер вона передасть усе це тітці Еліс і… і… О, краще б я вмерла!

Вона чула, як під ногами в Саймона шурхотить гравій. Потім шурхіт припинився, тільки долинав плюскіт води в гроті. Він пішов, залишивши її саму.

А Мері все плакала й плакала і не могла зупинитися. Ніби десь усередині в неї прорвалася гребля і потік води ринув крізь очі, ніс і литиметься доти, поки виллється до решти. Її руки стали вогкі, немов губки, що увібрали в себе воду, а голова, здавалося, набубнявіла й збільшилася вдвічі.

— Мері! — сказав Саймон. Він намагався відірвати її руки від обличчя. Вона відвернулася й сказала крізь сльози:

— Облиш мене!

Він намагався посадити їй на коліна живий пухнастий клубок.

— Ноакс!

Вона схопила кота й притулилась до нього обличчям. Але той почав відчайдушно вириватися з рук, дряпатися, й Мері змушена була його відпустити.

— Усі мене ненавидять. Навіть Ноакс.

— Це тільки тому, що я його впіймав, — сказав Саймон. — Адже ти знаєш, що він не любить, коли його ловлять і беруть на руки. — Він помовчав. — Мені піти?

— Так, — сказала Мері й осіклась. — Тобто ні.

Саймон насупився і присів навпочіпки поряд неї. Вони обоє мовчали. За хвилю Ноакс сам підійшов до Мері й потерся об її ногу.

Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.

— Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.

— Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.

— Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.

— Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.