Читать «Збігло літо» онлайн - страница 66

— А я думав, що раз ми правопорушники, то нам не обов’язково дотримуватися законів, — сказав Крішна.

— Закони бувають і розумні, — сказав Саймон. — І ми не правопорушники, а, скоріш за все, втікачі. — Він знову поставив консервну бляшанку на купу каміння.

— Я, наприклад, тікаю від англійської поліції, — заявив Крішна, намагаючись переконатися, чи зможе він піднятися крутим схилом, стрибаючи на одній нозі. Але на півдорозі він упав, скотився вниз і залишився лежати горілиць. Очі його іскрилися сміхом, а припорошене пилом волосся блищало на сонці. Як чорниці при дорозі, подумала Мері.

— А Мері — від своєї злої тітки, — сказав Саймон.

Мері кинула погляд на Саймона, який, намотавши жилку на бляшанку, прив’язав її до кореня, що стирчав з-під землі. Мері здалося, ніби Саймон уникає ЇЇ погляду. І вона поспішила виручити його:

— А Ноакс? Від кого він утікає?

— Ноакс? — перепитав Саймон. — Ноакс утікає від цивілізації. Він і є справжній утікач.

Минуло ще кілька днів. Тепер уже їм рідко доводилося бачити Ноакса. Він здичавів. Тільки зрідка, коли вони смажили рибу, він приходив і лягав неподалік, чекаючи своєї порції. Та переважно вони бачили його лише здалеку: промайне в траві клубочок шерсті й одразу зникне. А якось уночі, прокинувшись, Саймон помітив у місячному світлі, що він грається на березі: чорна тінь підстрибувала, витанцьовувала на трьох ногах, нявчала й ловила власний хвіст, бавлячись ним, немов мале котеня. Вдень він часто тинявся поблизу, але, здавалося, намагався залишитися непоміченим: прокрадався до них крізь зарості рододендронів та терника, але коли вони наближалися до нього, припадав до землі й завмирав. Пов’язка в нього відпала, він погладшав, шерсть блищала. Він сам добував собі їжу: ловив польових мишей і пташок, з якими розправлявся досить делікатно, залишаючи тільки пір’я, а одного разу Мері бачила, як він ласував маленьким кроликом. Ноакс Погрозливо занявчав на неї, зблиснувши одним оком, і вона поквапливо’ позадкувала.

Мері боялася, що настане день, коли він зникне назавжди, але Саймон запевняв, що нікуди він не дінеться.

— Він не вибереться з острова, поки не навчиться плавати, — міркував Саймон. — Тут тільки одна дорога — через місток, але він не пройде по дошці на трьох ногах. Ні, він ніколи не покине острів.

— Як і я, — сказав Крішна. — Ніколи.

— Ніколи — це розтяжне поняття, — зазначив Саймон.

— Тільки не для мене. Я залишусь тут до глибокої старості.

— У тій дядьковій книжці я прочитав, — сказав Саймон, що люди, які побудували грот, найняли собі чоловіка, щоб він жив там, як самітник. Вони вирішили, що це буде романтично, якщо в них у гроті житиме справжній самітник, якого можна буде показувати своїм друзям, коли ті приїжджатимуть до них у гостину. Вони платили тому чоловікові двісті фунтів за те, що він ходив у дранті, сидів і думав, та невдовзі все це йому набридло й він утік.

— Мабуть, він був божевільний, — висловив припущення Крішна.

— Не знаю. Мені здається, що йому було просто нудно жити самому.