Читать «Збігло літо» онлайн - страница 68

— Гаразд, — погодився дідусь. — Хай буде по-твоєму, Еліс. Я старий буркотун. Дратівливий, образливий дід із скрипучими колінами. Не ставай старою, Мері.

Мері закивала головою на знак згоди. Послухатись такої поради неважко. В цю мить вона була цілком певна, що ніколи не зміниться, що завжди залишатиметься такою, як зараз, і її веселе безтурботне життя триватиме вічно.

Вони зібрали всю ожину, що росла на острові.

— Ще трохи залишилося обіч стежки, — сказала Мері. — Перед самим озером, біля поваленого дерева. Кущі там високі, але можна дістати палицею.

— Я хотів залишити їх для своєї мами, — похитав головою Саймон. — Перед тим як іти до школи, я завжди збираю для неї ягоди на варення.

— Хто знову нагадує про школу? — розсердилася Мері.

— Дивись, який листок! — здивувався Крішна.

Листок був багряний і хрускотів, мов кукурудзяні пластівці.

— Ох і телепень ти! — сказав Саймон. — Вже осінь, а восени листя завжди змінює колір і опадає.

— Сам ти телепень, — образився Крішна і штовхнув його кулаком у живіт. — У нас в Африці осені не буває.

— Консерви вже закінчуються, — повідомив Саймон. — Немає більше смажених бобів, немає персикового компоту, немає супу з помідорів.

— Банки з компотом важкі, — сказала Мері. — А боби й суп я можу принести.

— Нам ще потрібна жилка. Вчора ввечері я закинув жилку на вугра біля дренажа, але йшов дощ, і її змило водою.

— Учора не було дощу, — сказала Мері.

— Ні, був. Сьогодні вранці скрізь трава була мокра.

— Це від роси. Дощу не було.

Саймон глянув на її вперто стиснуті губи.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Однаково нам потрібна жилка, консерви і нова фуфайка для Крішни. Твоя стара порвалася, а вечорами вже буває холодно.

— Я принесу йому іншу, — сказала Мері. — І светри принесу. В мене їх, мабуть, зо сто, гарні, теплі вовняні светри. І консерви принесу, і жилку. Можу принести все, що треба…

Вона стояла в черзі на пошті й нервувала. Була вже п’ята година, а о пів на шосту зачиняються всі крамниці. Попереду неї стояли самі старі, і, здавалося, ніхто з них не поспішав. Дідусі купували конверти й марки, а бабусі одержували свої пенсії. Вони неквапливо брали гроші, перелічували їх негнучкими старечими пальцями, клали банкноти в одне відділення своїх гаманців, а монети — в друге. Декотрі з них знічев’я перекидалися словами із служницею пошти, що сиділа за бар’єром. А декотрі тримали на повідках собак, які плуталися під ногами.

— Господи, скільки часу тут згаєш, — поскаржилася жінка, що стояла позаду Мері. — Треба мати залізне терпіння!

В неї було кощаве обличчя відьми. Саймонова бабуся! На мить у Мері впало серце — безглуздо, звичайно, чого їй боятися? Вона вирішила…

— Як поживаєш, моя голубонько?

— Дуже добре, дякую, — відповіла Мері й лукаво додала: — А як Саймон? Я його вже сто років не бачила.

— Подорожує десь. Він любить помандрувати на самоті, й мушу сказати, що я його не ганю. — Саймонова бабуся всміхнулася, і її лице стало зморшкувате, як лущений горіх. — Така сім’я! Мавп’ятник із зоопарку!

Нарешті підійшла черга Мері. На ощадній книжці в неї було два фунти й чотири пенси, і вона зняла майже все, залишивши один шилінг. Мері обернулася, щоб попрощатися із Саймоновою бабусею, і раптом побачила біля неї місіс Кервер.