Читать «Люборацькі» онлайн - страница 97

— А що?

— Багацько дечого, — озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.

— Та кажіть, бо нема часу чекати, скажуть: чого так довго не вертались?…

А тут і почав батько гукати:

— Галю, Галю!

— О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здорові! — Антосьо схопив її за руку і поцілував — щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.

— Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо.

Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.

— Що це ви робите? — каже дівчина.

— Нічого, ангел мій, нічого! — І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, м'якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував «Ты душа ль моя»…

Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби і собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.

Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній пом'янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сина твого й бога нашого, та подасть мі руку Галі!». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам'ятав, то вже: «Моли сина» та й «моли сина»…

Так от якби сьогодня видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Кам'янець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, й покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Кам'янці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощались, і думає — не надумається: що там мій філософ поробляє, мій сокіл ясний? чи жив-здоров, чи нездужає? а чи може вже й у гробі краса моя нев'януща, сонце моє незахіднеє?… І стисне її за серце від таких думок. Защемить, бідненьке, заб'ється, і ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози — та божа роса — сполощуть його трохи, й все пройде, мовби не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе. А листи? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що товариство очі викололо б тим письмом, а друге — уряд… Цей очі живцем виклював би. Та й те не абищо, що ще не певна річ, то її батько, якби постеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура.

Та не все ж дівчина й сумувала! Іноді придумувала, як то вона, голову схиливши, та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже «кончившим», і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не простий, а благочинник — і поспитає на дверях: «любіші, Анно, сего Антонія, єго же зріші перед собою?» — «Люблю», відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: «жена твоя»… і вичитають: «да боится своего мужа»… На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки — тьох! тьох!… Нащо б боятись? — подумає дівчина, — та така божа воля! — додасть, зітхнувши, і піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: — чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси, бодай тебе це та те їло!… Коли б який хоч кривий та сліпий — аби взяв тебе з-перед очей… — «Возьме мене мій Антосьо, — подумає дівчина й зітхне до бога, — вкороти, господи, цих чотири роки на чотири дні, щоб мені вирватись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки філософ.