Читать «Люборацькі» онлайн - страница 95

З цього часу Антосьо й у церкві не дививсь на Тимоху, й де тільки міг, всюди розказував про його правду — і у лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати: — дайте мені що з'їсти! — та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся!

— Ти б хоч хати глядів, — каже йому мати.

— А разве я до вас за сторожа приехал? — І той своє, а вона піде собі, або й постоїть трохи, головою похитаючи, та татуняє.

Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не ложиться; ні йти, ні сидіти — як то приповідають: і в поле мене не бери, і дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудився; чогось хотілось — і сам не знав чого. З нудьги оттак і потяг він за подвір'я, а там хтось їде, він назад. В хаті саме полуднувати сідали.

— Хтось їде! — гукнув він.

— До нас? — пита Текля.

— До нас! — каже Антосьо.

— Ким це розносила лиха година? — озвалась маті, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тимчасом двері стиха скрипнули на бігуні й ввійшла Галя. Аж дух Антосьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж наче млості б'ють.

Вклонивсь хлопець та ще з таким подригусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став, як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмішався в розмову.

— Як же вас тут бог милує на селі? — каже.

— Слава богу, ні на що скаржитись, — відказала Галя.

— Слава богу! — озвавсь Антосьо.

— Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж богові дякує…

— А думаєте?…

— Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.

— Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?

— А що ж?

— Дівчина, чи панянка!

— А це не людина?

— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба».

— Та хіба ж ми не люди? — озвалась Галя.

— Хіба я кажу що? а люди своє знають… Мабуть, що не люди; а люди — тільки чоловіча стать.

— Ха-ха-ха! — засміялась Галя.

— Га-га-га! — засміявсь Антосьо.

— А воно й справді так кажуть, — заговорила стара. — Як жінка, то вже не люди, а жінка та й годі.

— Тим бо то! — каже Антосьо. — То як же я міг би людей дурити» коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.

Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив, ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все воскресло й стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпочеться, що бодай і до смерті, то не жалкував би.

З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить — все перед очима. І якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на неї, — хоч здалека оком глянути, мовби легше стане… От раз вдягнувся він і пішов — і сам не знає, куди — через греблю, за дільниці, на гору, мовби самі ноги несуть.