Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 41

— Олено, я вечорами працюватиму, — почула, немов крізь сон, Володимирів голос. — Ми будемо зустрічатися рідше…

«Сам казав, що робочий день до п'ятої». Висотні будинки захиталися під натиском хмар, ось-ось рухнуть.

— Розумієш, я хочу піти десь на квартиру, бо в гуртожитку вже набридло. Але для цього треба гроші. Куліш допоміг влаштуватися на пів ставки у нього в інституті. Вестиму групи вечірників.

— А як же дисертація, Володю? Це забере багато часу.

— Дисертацію вже написано. Затримує реферат.

Була одинадцята. Олена мимоволі позирала на вікна, що цідили світло крізь густі фіранки. Вона вгадувала за ними затишок і злагоду. Чому вони мусять зараз розлучатися й лягати кожен у свою холодну постіль? їй відчинить тітка Марта. Вона не дорікатиме, але, сопучи та позіхаючи, дасть зрозуміти, що не така то вже приємна справа прокидатись опів-ночі. Над ліжком у тітки Марти висять портрети сина та доньки. Вона любить побалакати про своїх дітей, які вже давно роз'їхались і тепер лише один раз на місяць, в день зарплати, згадують про матір, пишучи на звороті грошового переказу кілька слів.

Олена подумала, що коли б вони з Володимиром були одружені, їй би дали квартиру. Тоді б у них був теж свій затишок. Але чи можна йому про це сказати? Відчула раптом, як він здригнувся й на мить зупинився біля прочиненого вікна, звідки лунала дуже знайома мелодія. «Гріг. Пер Гюнт. Але чому він так здригнувся, почувши цю мелодію?»

— Почекаймо хвилинку, Олено.

В блідому світлі неонового ліхтаря мерехтіли нічні комахи, ніби теж були частиною тієї дивної мелодії…

…Хіба минуле так і залишиться невигойною раною? Провів Олену й одразу ж заспішив сюди… Навіщо приїхав знову під це вікно, з якого вже не ллється мелодія Гріга? Чорна рама вікна ховає гірку таємницю. Он дерево, під яким стояв того мрячливого вечора, ось трамвай верескнув на розі. Все, як і раніше, тільки тоді ще не було ліхтарів.

«Дурниці. Які дурниці! — сказав хтось поруч. Він озирнувся, але нікого не побачив. То був його внутрішній голос. — А ти, Заболотний, дурень. Зараз ти схожий на дервіша, котрий у місяць рамазан протинає власне тіло ножем, рве його канчуком на шмаття, скиглячи з болю».

Від трамвайної зупинки поспішав перехожий, окинув поглядом Заболотного, що стояв, зіпершись спиною на ліхтар, розуміюче посміхнувся.

«Бач, тебе мають за п'яничку. Нікому і в голову не збреде, що ти звичайний дурень, який, хильнувши на день свого народження, розкис. Якого біса ти повів Олену цією вулицею?»

Він і сам не знав, чому вони тут опинилися. Тоді, коли йшли порожньою набережною, щось сильніше від нього потягло саме сюди. Він відчував теплу руку — Олена щось тихо розповідала, — але для нього то була рука Віти. А вони поверталися з кіно. «Віта любила ходити в кіно…» Він тоді здригнувся, почувши мелодію Гріга. Йому уявилася Віта, котра сидить на дивані, думає про нього. Вона навмисне поставила цю платівку, бо з нею яскравіші спогади… Раптом у пам'ять ударило згуком розчахнутої кватирки. Ніби побачив білу руку, яка це зробила. Але ні, вікно ніхто не прочиняв, його було прочинено, мабуть, іще звечора.