Читать «Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)» онлайн - страница 10

Наткнулися на комбiнезон, - жеврiв на травi, наче шкура якогось звiра, Тао накинув його на руку i пiшов зигзагами, шукаючи своє радiо, розбите Євою.

- Не пригадуєш де? - повiв рукою навколо.

- Десь тут, - озирнулась Єва. Сказала нiяково: - Я ж не знала...

Передавача не знайшли, хоч i попокрутилися помiж дерев, - його надiйно приховали трави. Шкода було часу, i вони заспiшили далi, пильно вдивляючись в нiчне марево - чи не забовванiє силует крилатої "Птицi"? Єва дивувалася:

- I як ти, Адаме, втратив орiєнтацiю?

Хлопець обернувся до неї, легенько дiткнувся її плеча:

- Побачив тебе...

Пройшовши добру сотню метрiв попiд тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились i отiкали срiблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмянiючою стрiчкою рiки. Понад травою здiймався бiластий туман - де густiший, а де зовсiм прозорий, - достеменно протопланетна матерiя, в якiй уже намiтилися згустки.

- Тут, - кивнув головою Тао, - рiчка, простiр, дерев нема. "Птицi" не бачу...

Єва обвела поглядом долину, лiворуч в туманi щось бовванiло.

- Чи не там? - вказала рукою.

Тао придивився, заперечливо похитав головою:

- Пагорб. "Птиця" при землi, короткi крила.

- Зажди, зажди, наче зворухнулось... Ходiмо, побачимо.

Тепер уже вона пiшла попереду, попливла в туманi. Юнак не вiдривав очей вiд її силуету, хвиля нiжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матiр на руки i так iти i йти, аби тiльки вiдчувати тепло її подиху на грудях. Та хiба вiн посмiв би?

- Вона? - Видиво обернулося до хлопця i вказало рукою на пагорб, що темнiв попереду i чомусь похитувався.

Тао знизив плечима:

- Не схоже.

- Та придивися краще. - У Євиному голосi забринiли веселi нотки. - Я ж бачу он крила...

- Моя "Птиця" має iншi контури.

- Бiля неї мамонти - два чи три - не розберу.

- Мамонти? Що це?

- Ось пiдiйдем - побачиш. їх таки троє, сiмейка! Може, захотiли в космiчну подорож?

Тао вiдчув острах, i не так за себе, як за свiй лiтальний апарат. Велетенськi тварини тiсно обступили "Птицю", виглядав тiльки овальний прозорий нiс та червона дюза в хвостi. Якби не Єва, вiн би й не побачив.

- Що це за iстоти?

- О, це дивовижнi звiрята, - сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтiв, - розумiєш, вони вимерли ще в кам'яному вiцi.

- Мертвi? - не без iронiї вигукнув Тао. - Я бачу, ти бачиш, ми бачимо ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!

Нервовими рухами намацав у кишенi захисного костюма, якого тримав на руцi, видовжену призму генератора високочастотних хвиль.

- Зараз я... вони...

- Не смiй! - скрикнула Єва, побачивши в його руцi зброю. - Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.

Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.

- Ось я їх прожену, не бiйся!

Це було кумедне видовище - така маленька тендiтна iстота з лозинкою в руцi i товстелезнi чотириметрової висоти гiганти, якi згромадилися навколо "Птицi". Вони, певне, спали,- довжелезнi хоботи повисли до землi, вуха з нахилених голiв звисали до кiнчикiв закручених угору пишних бивнiв.