Читать «Одиниця з обманом» онлайн - страница 16
Всеволод Зіновійович Нестайко
Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...
– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.
Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.
– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.
Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.
– Ого-го! — сказав Валера.
– Угу-у! — промимрив Вітасик.
А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.
– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.
– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.
– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.
– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.
Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.
– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.
Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.
– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.
– Чим? — звела брови Свєточка.
– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.
– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.
– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.
Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.
Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.
Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.
А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...
Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:
– Сідай!
– Та ні, я сама, не треба!
– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!
І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.
Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:
– Ну, давайте вже ми! Давайте!
Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.
Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.
І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.
До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...