Читать «Пригоди Електроніка (квадрологія)» онлайн - страница 7

“Перше місце зайняв учень дев’ятого класу Сергій Сироїжкін. Честь і слава!..” Вітька Попов дізнається про це й простягає руку примирення: “Вибач, колего. Такі задачі не міг розв’язати навіть я...” А що? Хіба не може так бути? Сергійко в одній книжці читав, що знаменита теорема Стокса з’явилася на світ, коли Стокс був студентом і відповідав на екзамені самому Максвеллу. Відтоді теорема носить його ім’я. І теорема Релея доведена теж на екзамені. То чому ж не може бути відкрита коли-небудь теорема Сироїжкіна?..

Але найчастіше, коли Сергій розмірковує, ким йому бути, думки його стрибають зовсім безладно, й він дивується своїй непостійності.

“Чому ні з того ні з сього я починаю думати про Антарктиду, про марки Мадагаскару й забуваю, що треба йти до школи? - філософствує у такі хвилини Сироїжкін. - Я можу думати чи не думати, вчитися чи байдикувати, робити що-небудь чи зовсім нічого не робити. Чому, коли я захочу, все виходить швидко й добре - й уроки, й прибирання вдома, й крос. Захочу - й не буду ні математиком, ні інженером, а буду шофером, або геологом, або, як батько та мати, конструктором. На уроках географії мене так і тягне поїхати на Північ, працювати там на заводі й відпочивати в скляному санаторії. А на історії - розкопувати скіфські могили, шукати стріли, щити, списи й розгадувати старовинні пергаменти. І, звичайно, завжди хочеться бути космонавтом!.. Чому я такий, що сам себе не можу зрозуміти?” І Сергійко питає батька:

- Тату, а як ти дізнався, що хочеш бути конструктором?

Він запитує це, мабуть, усоте, хоч давно знає все: як батько закінчив школу, потім працював шофером на сибірській будові - водив велетенські самоскиди, потім вступив у автобудівельний і там зустрів маму. І поки Павло Антонович - напевно, всоте - із задоволенням згадує молодість, Сергійко думає про своє:

“Чомусь раніше все було просто. Люди знали, ким вони хочуть бути, на кого треба вчитися. А тут стоїш, наче Ілля Муромець перед каменем, і не знаєш: ліворуч підеш, праворуч підеш чи прямо підеш? Навіть туга бере...” І він знову згадав того самого собаку, який біг за ним у темряві. Так довго біг, і от маєш - тільки-но хотів забрати його, принести додому, як собака втік. Чого він, дурний, злякався?

- Про що ти думаєш? - питає батько, урвавши свою розповідь.

- Тату, а собака - розумна істота? Він розуміє, що йому кажеш?

- По-моєму, розуміє. Коли слухається, значить розуміє.

- А як зрозуміти людині, що він почуває?

- Мабуть, треба навчити його розмовляти, - жартує батько.

- Тату, ти більше не розповідай. Я все вже згадав, що було далі... Тату, я твердо вирішив: я буду ветеринаром.

- Ну, як знаєш! - Павло Антонович знизує плечима й виходить з кімнати.

Може, образився?

- А ветеринар - непоганий фах! - кричить за стінкою батько.

Ні, не образився.