Читать «Пригоди Електроніка (квадрологія)» онлайн - страница 6

Новини були найрізноманітніші:

- Чули? Недєлін увесь урок з учителем сперечався. Той доводить своє, а цей - своє. Так аж до дзвоника й Говорили.

- Добре йому, він усе знає. А тут не встигнеш спокійно посидіти на місці, як уже тягнуть до дошки.

- Бачили, Спартак одягнув червону майку? Під сорочкою просвічується. Знову заб’є голи біологам!

- Ну й що? Там навчаються самі дівчата. А хлопців - один, два, та й годі. І всі хирляві. Не мудра річ їх обіграти... Он Попов скрипку нову купив! Такі концерти шкварить, що всі сусіди не сплять.

- Та я сам живу під Спартаком. Двома поверхами нижче. Знаєш, як він гримить на роялі! Що там твоя скрипка! Рояль на всі десять поверхів чути.

- Чого ти окуляри начепив? Чи не на Вітьку Попова хочеш бути схожим? Ваш Вітька слабак, у футбол не грає. Дивись, зачахнеш з цими окулярами. Краще грам здоров’я, ніж тонна знань!

- Сам ти слабак! Я роблю зарядку щодня. І стрибнув далі, ніж ти!

Як бачите, прихильники математики з усіх класів розділилися на два табори. Одні наслідували задумливого, серйозного Попова, який іронічно дивився на галасливі розваги. Палкі шанувальники жвавого, мускулястого Спартака вихваляли спорт і намагалися писати вірші, хто знає - кращі чи гірші за ті, що Недєлін друкував у кожному номері стінгазети. Єдине, на чому сходилися обидва табори, було те, що математика - основа всього життя.

Сироїжкін, звичайно, був прихильником веселого Спартака, хоч той і не виявляв до нього ніяких ознак уваги. А Попова семикласник сторонився після однієї пригоди. Сергійко біг коридором, як раптом розчахнулися двері й ляснули його по голові. Випадковий винуватець цього удару - Віктор Попов - був, видно, зайнятий своїми думками. Він і не глянув на потерпілого, лише кинув на ходу:

- Гей, малюк, обережніше!

Тут Сергійко розлютився. Не тому, що дістав здоровенну гулю на лобі. Його розлютило саме звертання.

- Який великий знайшовся!.. - процідив він крізь зуби. - Як дам зараз по окулярах, щоб дивився, куди йдеш!

Попов зупинився, здивовано оглянув незнайому постать і несподівано запитав:

- Гей ти, забіяко, скажи мені краще, що таке “Аль-джебр і аль-мукабала”?

Сергій нічого не відповів. Він ширше розставив ноги й сунув руки в кишені штанів.

- Слід би знати, що це - математичний твір дев’ятого століття, який дав назву алгебрі, - Попов дивився на забіяку з неприхованою іронією. - І між іншим, юначе, професори, які навідують нашу школу, називають мене колегою. Чув? Колегою.

На цьому, власне, сутичка й закінчилася.

Вітька Попов давним-давно все забув. А Сироїжкін пам’ятав. І, можливо, саме після того випадку він придумав таку історію.

Ось він через два роки - нікому не відомий дев’ятикласник - приходить в університет на математичну олімпіаду. Бере аркуш паперу, читає умови задач. Десять хвилин - і він подає комісії списаний аркуш. У залі скриплять щосили пера, а він іде собі, навіть не оглянувшись. Комісія читає його роботу й дивується: “Хто такий цей Сироїжкін? Ніколи не відвідував математичних гуртків, не бував на засіданнях секції і так легко, за іграшки знайшов свої дотепні розв’язання. Навіть дивно, що для нього не існує нерозв’язних задач...” А наступного дня повісять плакат: