Читать «Пригоди Тома Соєра» онлайн

Більшість пригод, описаних у цій книжці, сталося насправді: декотрі - зі мною самим, інші - з моїми шкільними товаришами. Гека Фінна змальовано з життя, Тома Сойєра також, але він - персонаж не одноосібний, бо поєднує в собі риси вдачі трьох хлопців, яких я знав, і, отже, належить до мішаного архітектурного стилю.

Чудні забобони, згадувані далі, були дуже поширені серед дітей і негрів на Заході за тих часів, про які йдеться в цій оповіді,- тобто тридцять -сорок років тому.

Хоч моя книжка написана передусім на розвагу хлопчикам, та дівчаткам, я сподіваюся, що її залюбки прочитають і дорослі чоловіки та жінки, бо мені хотілося б викликати в них приємні спогади про те, якими були колись вони самі, як почували, думали й розмовляли і в які дивовижні історії іноді встрявали.

Гартфорд. 1876

Автор

Розділ І

- Томе! Ані звуку.

- Томе! Ані звуку.

- Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати... Томе, озвися!

Ані звуку.

Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Шукаючи таку дрібницю, як хлопець, вона майже ніколи не дивилася крізь скельця: то були парадні окуляри, втіха її душі, і призначалися вони для «вигляду», а не для діла,- так само вона могла б дивитися й крізь дві конфорки з кухонної плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тоді промовила [16] - не надто сердито, проте досить голосно, щоб її почули меблі в кімнаті:

- Ну стривай, попадешся ти мені в руки!..

Стара не докінчила, бо саме стояла нахилившись і тицяла щіткою під ліжком, отож мусила раз у раз зводити дух. Та з-під ліжка вона виштурхала тільки кота.

- Зроду не бачила такого поганця!

Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом,- то був її «город». Тома не видно ніде. Тоді вона підвищила голос,- так щоб було чути далі,- й гукнула:

- Гей, То-о-ме!

Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася - саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

- А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?

- Нічого.

- Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?

- Не знаю, тітонько.

- Зате я знаю. Це варення - ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!.. І Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.

- Ой тітонько! Мерщій оберніться!

Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.

Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:

- Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нічого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Мабуть, і справді старі дурні найдурніші. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та боже ж ти мій, у цього хлопчиська і витівки щоразу інші, отож не знаєш, чого й сподіватися. І він наче знає, скільки можна мучити мене, доки мені урветься терпець. Знає і те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмішити, як мені вже несила й руку звести, щоб добряче його відшмагати. Ой, не виконую я свого обов'язку щодо хлопця, бачить бог! Хто попускає дитині, той псує її, говорить святе письмо. Грішниця я і знаю, що доведеться мені прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче біс сидить, то помилуй мене боже він же, сердешна дитина, син моєї [17] покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. Щоразу як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як по-б ю його - аж серце кров'ю обкипає. Правду каже святе письмо: короткий вік людський і сповнений скорботи,- так-бо воно й є... Ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко - змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гулятимуть, але ж праця - то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов'язок, а то геть занапащу хлопця.