Читать «Потомки запорожців» онлайн - страница 20

 Скидан. О, вже зчепились, вояки. Ой біда мені з вами... Сідайте, тату, отам або приляжте. Ну, що ви, їй-богу... (До Верещаки). Прошу пробачення.

 Верещака. Ну, що ви! Будь ласка. (До Сірика). Чудесний тип для сцени. Обов'язково вставлю в п'єсу.

 Демид. Як? Куди приставите?

 Тарасик. Вони хотять показати вас у театрі. У вас дрібнобуржуазний тип.

 Скидан. Ну, Тарасе...

 Демид. Ага... Он як... Ось воно куди карлючка закандзюбилась! Дрібний, кажете, тип, на сцені? Ну, спасибі

 Мар'яна. Куди ви, батеньку, не треба...

 Демид. Дочко, не держи мене.

 Скидан. Ну, що ви, тату!

 Демид. Ні, діти, вже я вам не тато.

 Мар'яна. Ну, тату, ну, а хто ж ви?

 Демид. Хто я?..

 Скидан. Ну, годі. Хочете, поб'ю Тараса? Нехай поплаче трохи, лобуряка. Тарасе!

 Тарасик. Я тут. Ударте, діду.

 Мар'яна. Може, гниличок би чи яблучка з'їли?

 Демид. Ви чули, хто я?

 Мар'яна. Та то ж письменник щось там ляпнув. Він одмежовуеться, татуню. (До Верещаки). Скажіть щоиебудь.

 Демид. Не батько я. Я дрібний буржуа на сцені вже, а не в старенькій хаті, що її сам колись зробив руками оцими. Тоді що вас на світі не було. (Виходить на авансцену). Так, оцими руками. Тоді ще їх на світі не було. Давно живу, і, може, справді, вже не людина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п'ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденно ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками, що їх було тринадцятеро, дванадпятко господь собі яабрав, оплаканих дрібненькими сльозами... Оце-то те... Пройшли мої літа, і день мій звечорів, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дрібний буржуа! Дрібпа була доля. Здрібнила все моє життя. Здрібнила розум мій і почуття. І мій талан... Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певію, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, забув у борозенках папських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!.. (Падає). Мар'яна. Таточку!.. Померли... Петре!..

 Вбігають Олена і Ларися.

 Скидан. (бачить, що Верещака записує). Пишете? Пишіть: помер великий артист па дрібних ролях. Помер письменник чи поет нездійснений, плугатар добрий, батько мій...

 Уляна. Грушки любив. Оце йому гниличок принесла.

 Олена. Та ще любив співати. Все, було, співає. Де ото не робиш, чути: «Гей, у полі вітер віє, а жито зеленіє, а козак дівчину та вірненько любить, та зайняти не сміє». Демид, царство небесне.

 Платон. Пригадую, колись, ще парубками, виїдеш у степ було, а степ широ-окий, широкий! До самого Криму, та до Кубані, та Молдавії, так ото переспіваємо всіх пісень та й почнемо самі придумувати. Оце «Ой у полі вітер віє» од Демида пішло, потім «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком, гей, гей, долю доганяти, гей...» Потім... той... Багато. Позабував уже. Таких пісень письменники, куди...

 Олена. Де там їм. Тепер ось радіо пакашлюс для всіх.

 Ларися. Любили вони добре слово.

 Уляна. А що вже до роботи...