Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 35

Алла. Ну, ти почекай, почекай… Це все ще перевірити треба. І якщо, то я… Я такий скандал можу вчинити! В елементі!.. Я це вмію. Дівчата знають… А що?.. Мені втрачати нічого!.. Такий скандал учиню!.. Вся Вінниця збіжиться. От побачиш!.. От побачиш!..

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Знову з динаміка лунає тиха пісня під гітару:

Сміється, глузує Кощій з дивака.

Що торба у нього

Порожня така…

З порожньою торбою

Ходить дивак.

Годинникар Тік-Так…

Бо все, що у нього є.

Людям він роздає…

Кого не зустріне,

Останні хвилини

Виймає з торбини

І віддає…

Усе, що є…

Тік-так… Тік-так…

Тік-так… Тік-так..

Старий дивак…

Піднімається завіса.

Глухий кут лікарняного коридора. Ліворуч двері, праворуч двері. На лівих дверях табличка — «Реанімаційна». На правих — «Кабінет головлікаря». Майже на всю сцену — біла стіна. Біля стіни на дерев’яному диванчику сидить Колчанов. Коло нього на кріслі-колясці Федір.

Федір (показує Колчанову фігурки з коріння й гілок). Це олень… Зупинився і прислухається.

Колчанов. Так… Мабуть, відчув небезпеку… Вовка або мисливця… Хто його зна… Добре!.. Виразно!.. Дуже!

Федір (показує іншу фігурку). А це птах…

Колчанов. Сойка!.. Кричить, попереджає оленя про небезпеку… Сойки завжди попереджають… Гарні птахи… Особливо вдала голова… Дуже мені подобається. Дуже!

Федір (показує ще одну фігурку). А це…

Колчанов (перебиває). Не треба. Не кажи. Я бачу. От саме цього вовка олень і злякався… Але даремно. Тому що вовк старий, беззубий. І йому вже не наздогнати оленя. І він лише похмуро й безнадійно дивиться оленю вслід.

Федір. Так… Правильно!.. Як ви здорово все розумієте!..

Колчанов. Та що тут розуміти! Просто ти здорово це робиш. У тебе хороше око і точна рука. Ти талановитий мужик.

Федір (махає рукою). Та! Це просто так… У мене матеріалу мало. Тільки те, що хворі ходячі приносять. Або персонал…

З реанімаційної виходить лікар.

Лікар (Федору). Знову ти тут… Я ж просив!.. (Заходить до кабінету.)

Федір (Колчанову). Вибачте… (Виїздить.)

З кабінету виходить лікар.

Колчанов (підводиться йому назустріч). Ну, що? Як?

Лікар. Нічого нового… Робимо все, що можемо. Але… стан дуже важкий… (Заходить до реанімаційної.)

Колчанов знову сідає на диванчик. Задумується. Чути пісню під гітару. За стіною коридора висвітлюється площадка. Лавка у парку. На ній Колчанова, молоденька, у скромному платті. З книгою в руках.

Колчанов (звертається до неї). Я весь час думаю про тебе зараз. Весь час… І відчуваю свою провину… перед тобою. Так… Можливо, я мусив тоді як слід розібратися, вдуматися, зрозуміти… Ще тоді, майже двадцять років тому, під час нашої розмови тієї у парку Шевченка… (Говорячи, йде за сцену і з’являється згодом на площадці за серпанком білої стіни — в іншому піджаку, без вусів, з етюдником у руках)

Колчанова (підводить голову від книги). А… це ви? Здрастуйте!..

Колчанов (сідає поряд з нею на лаву, лагідно). Здрастуйте, здрастуйте, мила Тамаро!..

Колчанова. Послухайте, Олексію… Я хочу вам сказати… Нам не треба більше зустрічатися..

Колчанов (збентежено). Що? Чому?

Колчанова. Не треба. Так буде краще.

Колчанов. Але чому? Чому?