Читать «Падіння» онлайн - страница 31
Альбер Камю
Але я шукав без особливого захвату. Адже понад тридцять років я любив лише самого себе. Такої закоренілої звички годі позбутися. І я не позбувся її, а виявляв лише кволі спроби перейнятися палким коханням. Я ставав усе щедріший на обіцянки, закохувався одразу в кількох жінок, як колись бувало, заводив одразу по кілька інтрижок. І накликав на жінок більше лиха, ніж у часи моєї безтурботної байдужості. Уявіть собі, моя папужка з розпачу надумала морити себе голодом. На щастя, я вчасно підоспів до безталанниці і смиренно підбадьорював доти, доки вона не зустріла вродливого інженера з посивілими скронями, який повертався з мандрів на острів Балі і якого їй уже описав її улюблений тижневик. У кожному разі, я не тільки опинився, як то кажуть, на сьомому небі й не дістав розгріщення, але й ще збільшив важкий тягар своїх помилок і гріхів. Згодом я відчув таку огиду до кохання, що довгі роки не міг без скреготу зубовного чути про «Життя серед троянд» або «Любов і смерть Ізольди». Я спробував відмовитися на свій лад від жінок і жити чеснотливо. Зрештою, мені досить було їхньої приязні. Але довелося відмовитись і від гри. А якщо відкинути потяг, то з жінками мені було без міри нудно; та, мабуть, і вони нудилися зі мною. Не було більше гри, не було театру, одна тільки гола правда. А правда, друже мій, — то смертна нудьга. Впавши в розпач від кохання і від чеснотливості, я врешті надумав, що мені лишається ще розпуста, вона добре заступає кохання, припиняє кпини людей, запроваджує мовчанку, а головне, дарує безсмертя. Коли ти п'яний упівсвиста, ще не втратив ясного розуму і лежиш пізно вночі поміж двох повійниць, геть вичерпавши хіть, надія, бачте, вже не мучить тебе — уявляєш, що віднині й надалі, на всі часи в житті твоєму запанує холодна розважливість, а всі страждання навіки кануть у минуле. В певному сенсі я завше пускався берега, ніколи не перестаючи мріяти про безсмертя. Це було властиве моїй вдачі й випливало також із великої моєї любові до себе, про яку я вже не раз казав вам. Та я просто помирав від прагнення до безсмертя. Я надто любив себе і, звісно, хотів, щоб такий коштовний об'єкт моєї любові жив вічно. Але ж по тверезому міркуванні та знаючи себе трохи, не бачиш достатніх підстав для того, щоб безсмертя було даровано такій сласній мавпі, а отже, треба добувати собі сурогати безсмертя. Через те, що я жадав вічного життя, я й спав з повіями, і пив ночами. Вранці, звичайно, у мене було гірко в роті, як воно й випадає смертному. Але довгий час я витав у небесах. Уже не знаю, як і признатися, я все ще розчулено згадую про деякі ночі, коли ходив до одного кабаре, чекаючи на танцівницю, що виступала там і вщедряла мене своєю ласкою. На славу їй я навіть побився якось з одним хвальком шмаркачем. Щоночі я патякав біля стойки бару в цьому непристойному затишку, освітленому багряними вогнями і просяклому пилом, брехав, як зубодер на ярмарку, і пив, пив. Дочекавшись зорі, я потрапляв нарешті в ніколи не застелю-вану постіль моєї принцеси, яка машинально віддавалася милощам і засинала, як убита. Помалу займався день, освітлюючи мій крах, а я, нерухомий, підносився до неба в сяєві слави. Алкоголь і жінки давали мені, не приховую, єдину гідну мене полегкість. Відкриваю вам таємницю, любий друже, не бійтеся скористатися з неї. Ви самі тоді переконаєтесь, що справжня розпуста — суща рятівниця, бо вона не накладає на вас ніяких зобов'язань. Вкидаючись у розпусту, думаєш тільки про себе, тому найбільше і блудять великі себелюбці. Розпуста — то нетрі без майбутнього і без минулого, а головне, без обітниць і без негайної кари. Місця, відведені для цього, відокремлені від світу. Заходячи туди, облиш і страх, і надію. Розмовляти там не обов'язково, те, по що прийшов, можна дістати й без слів, а часто навіть і без грошей — так-так. Ах, дозвольте мені, будь ласка, віддати хвалу безвісним і забутим жінкам, котрі допомагали мені тоді. Навіть тепер до моїх споминів про них долучається щось подібне до пошани.