Читать «Небезпечні мандри» онлайн - страница 228

 «І що ж трапилося насамкінець?»— запитає читач, побувавши з Ліщиною та його товаришами у всіх пригодах і повернувшись з ними нарешті до колонії, яку П’ятий вимріяв для них що в сендлфордських полях. Мудрий містер Локлі стверджує, що дикі кролі живуть два-три роки. Він-бо все-все знає про кролів, але Ліщина таки прожив довше — кілька гарних літ, як кажуть у тих краях, і добре вивчив, як виглядають пагорби, коли весна приходить на зміну зимі, зима — на зміну осені, а тоді знов приходить весна...

 Колонія жила в щасті й мирі, й так само щасливо зажила нова колонія біля Цезаревого Пояса, яку склали наполовину вотершипці й наполовину ефрафанці — та Сама колонія, що її замислив Ліщина того страшного вечора, коли, намагаючись попри все врятувати своїх друзів, він був вирушив на переговори з генералом Звіробоєм. Першим Головним Кролем нової колонії став Жовтоцвіт, який запросив до себе радниками Суницю й Жостіра; він відмовився від системи міток і тільки вряди-годи посилав кролів у Великий Патруль. Горицвіт залюбки погодився прислати частину кролів з Ефрафи, й перший загін переселенців повів капітан Гравілат.

 Генерала Звіробоя так більше ніхто й не бачив. Але й справді, як казав Жовтоцвіт, ніхто ж ніде не бачив його трупа, то зрештою могло й статись, що той незвичайний кріль таки забіг десь далеко і жив собі далі своїм лютим життям, усе так само винахідливо побиваючи елілів. Небагато місяців збігло, а вже на Вотершипі ніхто не пам’ятав і не цікавився особливо, чи він сам, а чи його товариш походить від одного або й двох батьків ефрафанців, а чи в його жилах нема й краплі ефрафанської крові. Ліщина такому поворотові справ був тільки радий. Але в колонії часто розказували легенду, що десь там, за пагорбами, живе самотою величезний кріль — велетень, що розганяє елілів, як мишей, а пастися ходить на небо. І, мовляв, коли кролям загрожуватиме велика небезпека, він прийде на поміч і битиметься за тих, хто вшановує його ім’я. А кролячі мами страхають своїх кроленят, що коли ті їх не слухатимуться, то прийде генерал Звіробій і забере їх,— той самий генерал, що доводився двоюрідним братом самому Чорному Кролеві. Отакий був пам’ятник Звіробоєві. Знав би він, що така зосталася по ньому пам’ять, то, мабуть, неабияк тим би втішився.

 Одного холодного вітряного ранку в березні (вже й не скажу, котра то була весна) Ліщина дрімав у своєму лігві, то прокидаючись, то знову впадаючи в дрімоту. Останнім часом він рідко виходив нагору, бо дуже став мерзлякуватий, та й нюх і ноги були вже не ті, що колись. Снилась йому всяка всячина — щось про дощ і бузиновий цвіт, коли це він прокинувся і відчув, що біля нього тихенько лежить якийсь інший кріль. Певно, хтось із молодиків прийшов спитати поради. Хоча вартовий, що надворі охороняв вхід до його нори, мав би спочатку попередити його, Ліщину, а тоді вже впускати гостя. Та дарма!—подумав Ліщина. Він підвів голову й спитав:

 — Ти хочеш поговорити зі мною?

 — Так, саме для цього я й прийшов!— відповів гість.— Адже ти знаєш мене, чи не так?