Читать «Нікомахова етика» онлайн - страница 43

І не тільки вади душі (α'ΐ της ψυχής κακίαι) самохітні, але в деяких випадках вади тіла також. Ці випадки ми і ставимо в провину: адже ніхто не винуватить бридких від природи, винуватять бридких через невправи (δι' αγυμνασίαν) і [25] неувагу [до здоров'я](12). Так само й з неміччю та каліцтвом. Ніхто ж бо не лаятиме сліпого від природи, через хворобу або від удару, швидше, його, навпаки, пожаліють. Але якщо хвороба від пияцтва чи іншої розбещеності, усякий, мабуть, поставить її в провину. Таким чином, ті з тілесних вад, що залежать від нас, ставляться у провину, а ті, що не залежать, - не ставляться. А якщо так, то серед інших, [30] [тобто не тілесних, вад], ті, які ставляться у провину, також, мабуть, залежать від нас.

(12) Специфічно античне бачення проблеми, за яким тіло людини, як і її душа, потребує постійного і всебічного розвитку, тренування.

Можна, звичайно, заперечити, що всі прагнуть до уявного блага, але не владні в тому, що [саме їм таким благом] уявляється, і яка є кожна людина сама по собі, така й мета їй уявляється. З іншого боку, якщо кожна людина в якомусь значенні винуватець (αίτιος)1114b своїх власних устоїв [і станів], то в якомусь значенні він сам винуватець і того, що йому уявляється. А якщо не [визнати цього], тоді, [виходить], ніхто не винен у своїх власних злих справах, але здійснює їх по невіданню [істинної] мети, вважаючи, [5] що завдяки їм йому дістанеться найвище благо; і прагнення до [істинної] мети не буде тоді обираним добровільно (αυθαίρετος), але в такому випадку треба народитися, маючи, немов зір, [здатність] правильно розсудити і вибрати істинне благо; і хто щедро (καλώς) наділений цим від природи - той благородний (ευφυής), бо він володітиме найбільшим і найпрекрасні-шим даром, - якого не взяти в іншого і якому не навчитися, але який [10] даний при народженні. У тому, щоб від природи (πεφυκέναι) [бачити] благо (το ευ) і прекрасне, і складається повноцінне і істинне благородство (ευφυΐα(13)).

(13) Так і буквально: єі) = добре, благе; φύ'ία = народження.

Якщо ці [міркування] істинні, то чому доброчесність більш самохітна, ніж зіпсутість? Адже для обох, - тобто для доброго, так само як і для поганого (τω άγαθω косі τω κακω), - мета за природою чи як би там не було явлена [15] і встановлена, а з цією метою співвідносять [усе] інше, які би вчинки не здійснювали. Тому, чи уявляється мета кожній людині такою або іншою не за природою, але є в цьому щось від нього самого, а чи мета дана природою, але все інше доброчесна людина робить самохітно, [за будь-якого випадку] доброчесність є щось самохітне і не менш самохітна зіпсутість. Відповідно [20] і в поганого є самостійність (το δι' αυτόν), якщо не у [виборі] мети, то у вчинках. Отже, якщо доброчесності, згідно з визначенням, самохітні (адже ми самі є в якомусь значенні винуватцями (συνα'ιτιο'ι πως) [етичних] устоїв, і від того, які ми, залежить, яку ми ставимо собі мету), то самохітні також [25] і вади, бо [все тут] однакове.