Читать «Мовчав оркестр, обвисли прапори» онлайн

Роберт Гайнлайн

Мовчав оркестр, обвисли прапори

Я писав це коротеньке (1500 слів) оповідання для журналу Colliers. Потім я пропонував його журналу American Legion, де мене вилаяли за негідне зображення того, як у нас піклуються про ветеранів війни. Тоді я запропонував його кільком редакторам науково-фантастичної періодики, але вони сказали мені, що це оповідання не науково-фантастичне. (Отакої, хай йому грець – подорожі в гіперпросторі чи з надсвітовою швидкістю – це наука, а терапія і психологія – ні? Я, певне, чогось не розумію). Але оповідання таки має недолік, та ще з таких, котрі зазвичай фатальні. Спробуйте його виявити. Я дам відповідь, але в самому кінці.

– Найхоробріша людина з усіх, кого я коли-небудь в житті бачив! – сказав Джонс, починаючи вже цим набридати.

Ми – Джонс, Акрайт і я – йшли до автостоянки о тій порі, коли закінчувалися години відвідування у шпиталі для ветеранів. Війни спалахують і згасають, але поранені завжди з нами — і між війнами про них згадують до біса рідко. Якщо ви завдасте собі такий клопіт (що рідко хто робить), то можете знайти в одній з палат понівечені людські уламки навіть часів першої світової війни. Тому наше відділення організації ветеранів кожну неділю і на кожне свято споряджає делегацію, щоб відвідати поранених. Я вже тридцять років ходжу з такими делегаціями – якщо не можна віддати борг, можна хоча б спробувати сплатити відсотки. І з часом можна навчитися це витримувати. Але молодий Джонс відвідував ветеранів уперше, і цей візит справді пригнітив його. І знаєте, я зневажав би його, якби це було не так – хлопці, яких ми тоді навідували, були найсвіжішим урожаєм з південно-східної Азії. Якийсь час Джонс тримався, а як ми вийшли надвір, видав оту свою фразу.

– Що ти розумієш під хоробрістю? – спитав я його. По правді, Джонс мав чим підкріпити свою думку – парубок, про якого він казав це, втратив зір і обидві ноги, але не здавався і тримався бадьорим.

– Ну, а ви що розумієте під хоробрістю? – зажадав відповіді Джонс, а тоді додав: – пане. – Здається, то була повага скоріше до моєї сивини, аніж до моєї думки; говорив він різко.

– Не гарячкуй, синку, – відповів я. – Те, що ми бачили в того хлопця, я б назвав духовним завзяттям, яке є здатністю переносити нещастя, не втрачаючи бойового духу. Я аж ніяк не принижую цю чесноту; вона може бути ціннішою за хоробрість, – але під хоробрістю я розумію здатність вирішити зустрітися віч-на-віч із небезпекою, якої ти боїшся.

– Чому ви кажете «вирішити»?

– Тому що дев‘ять із десяти здатні на це, коли не мають вибору. Але щоб подивитися в очі тому, що тебе до смерті лякає, коли ти легко можеш злиняти – для цього потрібна хоробрість.

Я глянув на годинник.

– Послухайте мене три хвилини, я розповім про найхоробрішу людину, яку я коли-небудь зустрічав.

– У роки між світовими війнами, бувши молодим хлопцем, я потрапив до шпиталю, схожого на той, що ми з вами щойно відвідали – коли я служив на Панамському каналі, на моїх легенях з‘явилися плями, тож мене відправили на лікування. Пам‘ятайте, що це було багато років тому, коли методи лікування легень ще були примітивними. Ні тобі антибіотиків, ні спеціальних ліків. Починали з френикотомії – перетинали нерв, що контролює діафрагму, щоб знерухоміти легені і дати їм відновитися. Якщо це не допомагало, робили штучний пневмоторакс. Коли й цього було замало, обирали запасний варіант – видаляли кілька ребер і припасовували корсет.