Читать «Зрадлива жінка» онлайн - страница 9

— Ми тут закоцюбнемо через твою дурість, — сказав Марсель. — Ходімо назад.

І він незграбно взяв Ті за руку. Вона слухняно відійшла від парапету і пішла за ним. Старий араб на сходах непорушне стежив, як вони спускаються до містечка. Вона йшла не помічаючи нікого, зігнувшись під тягарем несподівано навальної втоми, ледь тягнучи своє тіло, що стало враз нестерпно важким. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Вона відчувала себе надто великою і неповороткою, надто білою для цього світу, до якого вона щойно вступила. Тільки дитина, юна дівчина, сухорлявий чоловік — ось єдині створіння, що могли нечутно ступати по цій землі. А що тут робити їй? Доплентатись до ліжка й заснути, доплентатись до смерті… Вона ж доплентала до ресторану. Чоловік, враз принишклий, озивався тільки щоб поскаржитись на втому, вона ж відчувала, що недуга змагає її, і мляво опиралася застуді. Вона дісталася до ліжка. Марсель теж ліг, відразу погасив світло, ні про що й не спитавши. У кімнаті стояла крижана холоднеча. Жанін відчувала, як її пробирає холод і водночас палить лихоманка. Вона важко дихала, кров пульсувала в жилах, але не зігрівала, і в душі наростало щось схоже на страх. Вона перевернулася на бік, старе залізне ліжко зарипіло під її вагою. Ні, вона не хоче хворіти. Чоловік уже спав, їй теж треба заснути, так, спати, спати. Приглушений гамір містечка долинав до неї крізь бійницю. У мавританських кав’ярнях гугнявили старі грамофони, разом з невиразним гомоном неквапливої юрби до Жанін долинали напівзнайомі мелодії. Треба спати. Але вона подумки лічила чорні намети; перед очима паслися непорушні верблюди, безмежна самотність затягувала її в свій вир. Гаразд, навіщо, навіщо вона сюди приїхала? Вона задрімала, так і не знайшовши відповіді на це питання. Невдовзі вона прокинулася. Навколо стояла мертва тиша. Тільки десь на околиці містечка хрипко гавкали собаки, порушуючи безгоміння ночі. Жанін тремтіла. Вона повернулася на інший бік і відчула поряд себе тверде плече чоловіка і несподівано, все ще напівсонна, притислася до нього. Вона ніби ковзала по поверхні сну, не поринаючи в нього. Вона чіплялася за це плече з підсвідомою спраглою надією, ніби за рятівний якір. Вона говорила, але що — і сама не розібрала б. Вона відчувала лише тепло Марсельового тіла. І отак усі ці двадцять років — зігріта його теплом, кожної ночі, завжди разом, навіть хворі, навіть у дорозі, як оце зараз… Та що б вона робила вдома одна? Немає дітей! Чи не їх їй бракує? Вона не знала. Вона просто йшла за Марселем усюди, рада, що хоч комусь потрібна. То була єдина втіха, яку він давав їй, — відчувати себе потрібною. Навряд чи він кохав її. У кохання — навіть коли це кохання-ненависть — не таке похмуре обличчя. Але яке ж воно, те обличчя кохання? Вони кохалися в темряві ночі, не бачачи одне одного, навпомацки. Чи є на світі інше, не нічне кохання, яке сміє кричати про себе серед білого дня? Вона не знала. Проте вона знала, що потрібна Марселю, і їй необхідно було відчувати, що вона потрібна йому, вона жила цим і вдень, і вночі, а надто вночі, кожної ночі, відчуваючи, що він не хоче бути самотнім, не хоче ні старіти, ні помирати, і впертий вираз, який з’являвся тоді у Марселя, вона іноді впізнавала на обличчях інших чоловіків — єдине, що робило схожими цих безумців, які ховали своє навіженство за маскою розуму, аж поки воно змагало їх і кидало відчайдушним пориванням до жінки, навіть без жаги, аби тільки сховатися в її обіймах від самотності й мороку, яких вони так боялися. Марсель заворушився, немов хотів відсунутися від неї. Ні, він її не кохав, просто йому було страшно без неї, і їм давно слід було б розлучитися і спати в самоті до самої смерті. Але хто може спати все життя сам? На таке здатні декотрі, ті, кого покликання або нещастя відірвало від людей, ті, хто щовечора лягає спати удвох зі смертю. А Марсель ніколи б не зміг, адже він таки слабка і безпорадна дитина, яка завжди боялася страждання, так, саме її дитина, якій вона так потрібна і яка саме в цю мить ледь чутно застогнала. Жанін міцніше притислася до нього, поклала руку йому на груди. Вона подумки назвала його тим пестливим, інтимним ім’ям, яке колись дала йому в хвилини кохання, вони й тепер ще зрідка шепотіли його, але бездумно, не іамислюючись над тим, що кажуть. Вона кликала його всім серцем. Адже й вона потребувала його, їй потрібні були його сила і навіть його маленькі химери, вона теж боялася смерті. «Якщо я подолаю цей страх, я стану щасливою…» У ту ж мить її огорнув невимовний смуток. Вона відсунулась від Марселя. Ні, вона ніколи не подолає цього страху й не стане щасливою, вона помре, так і не вивільнившись від цієї муки. Серце щеміло, вона задихалася, щосили намагаючись скинути з себе тягар, що його вона тягла на собі усі двадцять п’ять років, аж тепер вона збагнула це. Бути вільною, бодай що вільною, хай навіть Марсель та всі інші ніколи не спізнають свободи! Прокинувшись остаточно, вона сіла на ліжку, дослухаючись до поклику, який, здавалося, ось-ось пролунає. Та з нічної далечини долинули тільки захриплі голоси невтомних собак з оазису. Жанін причувся тихенький плюскіт води — то вітер шарудів у пальмовому гаю. Він прилетів з півдня, де пустеля і морок злились воєдино під непорушним небом, де зупинилося життя, де ніхто не старіє і не вмирає. Потім шепіт змовк, ніби висох струмок, уже й не знала, чи чула вона щось, окрім цього німого поклику, його вона могла приглушити, як забажає, або змусити звучати гучніше, та вона відчувала, що ніколи вже не збагне його значення, якщо не відгукнеться на нього негайно. Так, негайно, це для неї було безсумнівно. Вона тихо підвелася й завмерла біля ліжка, напружено прислухаючись до дихання чоловіка. Марсель спав. За мить тепло від ліжка розтануло, і її огорнув холод. Вона повільно вдяглася, шукаючи одяг навпомацки у слабкому світлі вуличних ліхтарів, що соталося крізь віконниці. Тримаючи черевички в руках, вона прокралася до дверей. Почекала якусь мить, тоді тихо їх відчинила. Ручка рипнула, Жанін заціпеніла. Серце шалено калатало. Вона прислухалася і, заспокоєна тишею, знову взялася за ручку. Здавалося, вона ніколи не крутнеться.