Читать «Зрадлива жінка» онлайн

––––––––––––—

Хоча вікна в автобусі були зачинені, у салоні десь узялася ледь жива муха. Вона кволо перелітала туди-сюди, і в тому тихому кружлянні було щось незвичайне. Жанін випустила її з поля зору, потім помітила, як муха сіла на непорушну руку Марселя. Було холодно. Муха дригоніла за кожним поривом вітру, що сипав і шкрябав у вікна піском. У скупому світлі зимового ранку, гуркочучи металевою обшивкою та ресорами, автобус котився, хитався, ледь просуваючись уперед. Жанін дивилася на чоловіка. Пасма посивілого волосся, що низько росло над вузьким чолом, широкий ніс, рот неправильно! форми — Марсель мав вигляд незадоволеного фавна. На кожній вибоїні Марселя кидало до Жанін, потім відкидало, він важко осідав, упираючись ногами, розставивши коліна і непорушне дивлячись просто себе, млявий і відсутній. Лише його великі безволосі руки, що видавалися коротшими, бо сірі фланелеві рукави піджака сповзали на манжети сорочки й прикривали зап’ястя, здавалося, жили. Вони так міцно тримали маленьку полотняну валізу, затис-нуту між колін, що, мабуть, не відчували кволих доторків мухи. Раптом налетів шалений порив вітру, і густий туман, що огортав автобус, став ще густішим. По склу торохкотів пісок, немов його хтось сипонув невидимою рукою. Муха мерзлякувато поворушила тендітними крильцями, зіп’ялася на лапки й полетіла геть. Автобус уповільнив рух і, здавалося, ось-ось зупиниться. Та невдовзі вітер майже вщух, туман трохи порідшав і автобус знову набрав швидкість. Просвітки у хмарах відкрили пейзаж, огорнутий пилюкою. За шибками промайнули дві чи три хирляві білясті пальми — наче з жерсті вирізані — й за мить зникли.

— Ото край! — сказав Марсель.

У автобусі було повно арабів, закутані в свої бурнуси, вони вдавали, що сплять. Дехто сидів, підібгавши під себе ноги, і їх трусило дужче, коли машина рухалася, їхня мовчазність та незворушність почали гнітити Жанін; їй здавалося, що вже багато днів вона подорожує з цим безмовним ескортом. А насправді минуло лише дві години відтоді, як автобус рушив на світанку від кінцевого пункту залізниці й покотився в холодному ранковому світлі по пустельному каменястому плато, що тяглося рівною смугою аж до червонястого обрію. Але знявся вітер і потроху поглинув ці нескінченні простори. За вікнами вже годі було щось розгледіти. Одне по одному пасажири принишкли і мовчки пливли в цьому примарному світлі, ніби серед білої ночі, і лише час від часу втирали губи й очі, що свербіли від піску, який проникав до салону.

— Жанін! — покликав чоловік.

Вона здригнулася, почувши своє ім’я, і вже вкотре подумала, як це безглуздо, що її, таку велику й важку, звуть Жанін. Марсель запитував, де валізка із зразками. Вона понишпорила ногою під сидінням і намацала якусь річ, вирішила, що то і є валізка. Нахилятися їй таки було важко — відразу почнеться задишка. А в школі ж вона була найкращою гімнасткою, мала таке легке дихання. Скільки ж років збігло відтоді? Двадцять п’ять. Двадцять п’ять років, яких наче й не було, бо їй здавалося, що то ніби вчора вона вибирала між вільним життям і заміжжям, ще вчора з тугою і страхом вона думала, що їй, можливо, судилося самотою зустріти старість. Ні, вона не була самотньою — той студент-юрист, який ходив за нею мов тінь, сидів тепер біля неї. Врешті вона згодилася вийти за нього, хоча він був, либонь, трохи замалий на зріст, і її трохи дратував його різкий скупий сміх та його чорні вирячкуваті очі. Проте їй подобалася його мужня воля до життя, властива йому, як і всім французам цього краю. Вона любила також його спантеличений вигляд, коли події чи люди ошукували його сподівання. Та головне — їй подобалося бути коханою, а він же оточив її невсипущою увагою. Він так часто давав їй відчути, що вона для нього існує, тож врешті заставив її повірити, що вона існує насправді. Гучно сигналячи, автобус долав невидимі перепони. У салоні, проте, ніхто не ворушився. Жанін раптом відчула, що на неї хтось дивиться, і обернулася до сидінь навпроти. Ні, то не був араб, і вона здивувалася, що не помітила його досі. На ньому була форма французьких колоніальних військ у Сахарі та кепі з цупкої тканини; засмаглий і довгобразий,^ з гострими рисами, він чимось нагадував шакала. Ясні очі пильно й ніби похмуро вивчали її. Вона зашарілась і повернулася до чоловіка, що ще й досі дивився просто себе в туман і вітер. Вона закуталася в пальто. Але перед очима їй усе ще стояв французький солдат, високий та худий, такий худий, що здавалося, ніби він зроблений з чогось дуже крихкого й ламкого і під його щільно припасованим френчем — одні кістки та пісок. Лише тепер вона помітила худі руки та обпечені сонцем обличчя арабів, що сиділи перед нею, і подумала, як вільно, незважаючи на їхні просторі бурнуси, вони сидять на лаві, де вони з чоловіком ледве помістилися. Жанін підібгала поли пальта. Не така вже вона товста, радше в тілі, велика та пишна, все ще зваблива — вона читала це в поглядах чоловіків, — зі своїми світлими та ясними очима і якимсь дитячим личком, що не пасувало до цього великого тіла, від якого, вона знала, віяло теплом і спокоєм. Ні, все складалося зовсім не так, як вона сподівалась. Коли Марсель захотів узяти її з собою в цю поїздку, вона відмовилася. Він давненько вже збирався в цю подорож, либонь, з самого кінця війни, коли справи пішли своїм звичаєм. До війни невеличка крамниця тканин, яку Марсель успадкував від батьків, коли кинув юридичний факультет, давала їм змогу жити досить пристойно. В молоді літа на узбережжі так легко бути щасливим. Проте він не любив докладати будь-яких фізичних зусиль, і невдовзі перестав возити її на пляж. Вони виїздили на своїй маленькій машині лише по неділях на прогулянки. Решту часу Марсель волів проводити серед барвистих тканин у своїй крамничці, що притулилася в тіні аркад цього напівтуземного, напівєвропейського кварталу. Жили вони над крамничкою в трьох кімнатах з арабськими шпалерами та меблями стилю Барбеса. Дітей у них не було. Так минали роки — в сутінках за напівзачиненими віконницями. Літо, пляжі, прогулянки, навіть небо — все було далеко. Марселя, крім справ, здається, нічого не цікавило. Вона почала здогадуватися, що єдиною його пристрастю були гроші, і їй це не подобалося, вона й сама до пуття не знала чому. Зрештою, вона ж мала з цього користь. Він не був скнарою, навпаки, коли йшлося про неї.