Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 9

Для Дейвіса Богдан Хмельницький так і залишився великим бунтівником. Великого українського гетьмана, який сказав у 1649 р. польським послам: «Визволю народ весь руський від лядської неволі по Віслу», він поставив на один щабель з польським авантюристом тих же часів — Єжи Любомирським [1, с. 393], хоча про Хмельницького знала в часи його життя та діяльності вся Європа, як знає і досі, а про Любомирського — хіба що ті з поляків, кого він скривдив та їхні потомки. Утім, слід зазначити, що Дейвіс вельми послідовний у своїй різкій критиці московської політики щодо Польщі протягом історії, а відповідно, Б. Хмельницький, який повернув вісь геополітичної орієнтації України на Москву, об’єктивно й не міг дістати в нього позитивної оцінки. Але де ж тут «безсторонність», га?

Не дістала у Дейвіса позитивної оцінки і родина Вишневецьких, з якої вийшов найзапекліший ворог Б.Хмельницького — Ярема Вишневецький. Те, що ця родина висунула після смерті в 1672 р. короля Яна-Казимира зі свого середовища претендента на польський трон, не видається Дейвісу дивним, пояснюючи це тим, що Вишневецькі були однією з найбагатших сімей у Польщі (ну, й що? Радзивілли були багатшими. — О.Б.). А далі Дейвіс висловлює таку цікаву думку: «Проте ніхто не сподівався, що вони дадуть такого нікчему, як Михайла-Корибута Вишневецького (1640–1673), сина князя Яреми…, бездоганного пішака честолюбних покровителів. Гора тієї магнатської родини породила королівську мишу… Вкрай важко дізнатися, чим він, власне, займав свій мозок. Він помер 10 листопада 1673 р., переївши солоних огірочків» [1, с. 394]. Дійсно, рік його королювання був украй ганебним для Речі Посполитої і навряд чи щодо цієї особи нам варто втішатися тим фактом, що українець таки зійшов на польський трон.

Утім, син ще одного, як пише Дейвіс, «руського воєводи» — Яна Собеського, який народився в Олеську на Львівщині, став усе ж таки видатним польським королем Яном ІІІ Собеським (1629–1696 рр.). Не випадково в його листах Дейвіс фіксує багато «галліцизмів», а в його характері відмічає притаманну братству магнатів «південно-східних провінцій Речі Посполитої виразну орієнтальну традицію» [1, с. 399]. Нічого з цього Дейвісом не розглядається як хоча б опосередкований «український слід» в польській історії, адже для нього і на початку ХVІІ ст. Львівщина не є українською землею, а все тією ж «Червоною Руссю» [1, с. 408]. Вага України в Східноєвропейському ареалі залишається для Дейвіса непомітною, хоча сам він неодноразово звертає увагу на те, що свої претензії на «великоросійськість» Московія змогла реалізувати тільки тоді, коли остаточно у 1667 р. забрала в Речі Україну. Саме після цього свого збільшення Росія і відновлена Австрія, — пише Дейвіс, — «постали як великі держави. У Речі Посполитій і в Османській імперії вже легко було впізнати двох європейських інвалідів» [1, с. 406]. Пише, але не аналізує, чому сталося саме так? Щоправда, він гарно показує на прикладі Речі Посполитої «давні й таємні правила російської гри», згідно з якими «суперників знезброювали обіцянками захисту, а жертву не ковтали пожадливо, а потихеньку пережовували» [1, с. 428]. Ці «давні й таємні правила російської гри» були ще раніше від поляків випробувані на українцях, але в Дейвіса відсутні навіть спроби провести такі потенційно дуже плідні паралелі. На жаль.