Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 7

Далі він викладає традиційну як для польської, так і для московської (царської й радянської) історіографії версію походження козацтва, а саме: «Ці прикордонні осередки приваблювали дедалі більшу кількість слов’ян (sic! Немає українців у Дейвіса. — О.Б.) — селян, що тікали від своїх панів, і злочинців, які ховалися від закону, і стали основою пізніших козацьких поселень». Далі — більше: «Але козаки дуже скоро перейняли грабіжницький спосіб життя татар і наприкінці ХV ст. самі були здатні робити далекі походи в Польщу. 1469 р. вони дійшли до Ярослава на захід від Львова (як бачимо, в Дейвіса то була все-одно Польща. — О.Б.), а 1502 р. — до вигину Вісли коло Сандомира».

Отже, немає в Дейвіса розуміння тієї простої істини, що Степ у всі часи була (і залишається) найважчим для життя простором планети, а вже у ХV ст. так тим більше вона була такою. У ній виживав тільки той, хто вів той єдиний спосіб життя, який тут був можливий, і який не мінявся протягом тисячоліть. Українські козаки, розпочавши процес колонізації й освоєння Степу, що, до речі, високо оцінив у своїх роботах А. Дж. Тойнбі (праці цього видатного англійського вченого чомусь англійський дослідник Дейвіс не використовує, навіть не згадує його імені, що видно з Покажчика імен та прізвищ [1, с. 1075]), не могли мати іншого способу життя, крім степового. І далеко не тільки з прикордонних городян і селян складалися козацькі поселення, а й з тогочасної української аристократії. На чолі перших козацьких загонів стояли такі вельможі, як Ілля та Костянтин Острозькі, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі тощо. І тягла їх у Степ зовсім не жадоба наживи, а туга лицарського серця за небезпеками військових пригод, за славою. Не якісь грабунки чи навіть охорона прикордонного населення породили козаччину. Уже в її первоначалах чітко видні ідеальні підвалини, які пізніше й винесли козацтво на чоло української історії. Гасло «За віру й народ!», з яким ішли на смерть ці славетні лицарі, залишилося у спадок усім майбутнім поколінням українців як вияв кришталевого ідеалізму. Для Дейвіса ж усі козаки — розбишаки й бидло. Зокрема, про Северина Наливайка він пише так: «Наливайка, страченого у Варшаві як політичного зрадника, в Україні пам’ятають як мученика за віру» [1, с.176]. Отож, — «політичний зрадник»…

Так «безсторонній» Дейвіс ллє воду на млин найреакційнішої польської націоналістичної історіографії. Не простежується, щоб він розумів, що ті «розбишаки»-козаки мали вагомі причини до того, щоб боротися з польськими поневолювачами, які витікали вже з самої ідеології antemurale («бастіону християнського світу») — як подавали себе в Європі поляки і в часи Середньовіччя й пізніше, аж до кінця ХХ ст., і Європа це сприйняла. У Парижі в 1573 р. на тріумфальній арці, спорудженій на честь сходження Генріха Валуа на польський трон, був зроблений напис такого змісту: «Польщі, найміцнішій фортеці всієї Європи від варварських народів» [1, с. 166]. Тож усі некатолицькі народи, що жили на схід від Польщі, автоматично потрапляли в розряд останніх. Само собою, що першими з них були українці (див. географію).