Читать «Естафета Життя (на украинском языке)» онлайн - страница 4

- Отже унiверсальний код? - пiдвела голову Соул. - I за допомогою бактерiй?

- Саме так.

- Мiльйони комбiнацiй... Тату, я не знаю, чи пiд силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослiдникiв.

- Треба, - твердо сказав старий. - Йдеться ж про iснування самого Життя! Звичайно, я, керiвник Головного Наукового Товариства, мiг би просто зобов'язати вас включити цю тему до поточного плану... Але тут потрiбен ентузiазм, пошук.

- Ну що ж, - пiдвелася Соул. - Тяжкий шлях, та... - I не доказала: до горла знову пiдкотився клубок.

- Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. - Батько поклав руки їй на плечi. - Але велика мета - хiба це не саме щастя?

- Так, тату... - Вона прихилилась до його широких грудей.

- Ну то йди, i вiдразу берiться за роботу.

Поцiлував у чоло i легенько пiдштовхнув до виходу.

II.

Сiрий, похмурий ранок. Нiма, гнiтюча тиша. Ще лежачи в постелi, Соул вiдчула: щось у свiтi сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо пiдвелася з лiжка. У спальнi холодно. Притримуючи сорочку на грудях, пiдiйшла до вiкна, розсунула штори i з подивом побачила... кригу. Так, на рiвнi третього поверху, сягаючи середини вiкон стояла суцiльна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простiр помiж будинками. Певно, вночi залило, потiм замерзло. Якщо посуне - зрiже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нiчого не почула? Справжнiй потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? I нiде нiкого. Тиша, глуха тиша. Щось у нiй причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позiхнула, зашторюючи вiкно, та й почалапкала до лiжка. Ах, як приємно забратися пiд ковдру!

Прокинувшись, дiвчина виглянула у вiкно - нiякої криги не було, на подвiр'ї гасали дiти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привидiлось... Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: i колеги, i навiть батько радять хоч вихiднi викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третiй рiк не має спочинку. Та от i сьогоднi: i науковцi, i техперсонал - усi вiдпочивають, тiльки не вона. Бач, її тримає робота... Чи, може, марнославство, пiдсвiдоме бажання залишити слiд в Iсторiї, яка сама зникне без слiду? Невже без слiду?

Ранiше Соул над цим не замислювалась, працювала - i все. А зараз... Чи займалась своїм туалетом, чи готувала снiданок,- внутрiшня дискусiя не припинялась. Запитання - дошкульнi, нещаднi - виникали спонтанно, вимагали вiдповiдi. Якщо планета i все живе на нiй приречене, доскiпувалась логiка, то навiщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобi лишився? Який у цьому сенс? "Навiщо та навiщо", - сердилась дiвчина, губи їй сiпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небi: у свiтi с вища логiка, iншi iнтереси... Мабуть, її любий вольовий татусь має рацiю: виноград Життя проростає крiзь Галактики, це неспинний процес...